Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Коляда та Різво є основою давнього, у десятки тисяч років, православного календаря (календаря по Праві), де перехід від програми Старого Кола Року до програми Нового Кола Року, що її дарує Творець, є найважливішим для земного людства.

    Здавна відомо, що час оновлення життєдайної програми займає біля одного календарного місяця. Це період припинення дії старої програми і народження нової програми, який звався українськими предками Колядними Святами.

    Головним моментом сакральних дійств Колядних Свят є обрядове прощання всієї родини ввечері 6 січня зі старою програмою Кола Року та щира подяка Творцю, Вишнім Силам та душам Предків за реалізацію такої у році, що минув.

    Вечір у переддень Різдва програми Нового Кола Року і носить назву Святвечора.

    Про значення Святвечора, його давню православну світоглядну обрядовість, читайте у поданій нижче статті…

    [​IMG]

    Коляда: як зустрічали предки Святвечір та Різдво?
    Святвечір – завершальна дія передріздвяного посту у давніх предків українців. Посту, у період якого йшло осмислення подій минулого року, виконання програми Творця для цього року (Старого Кола Року), власних вчинків та дій у ньому, підготовки до утвердження Нового Кола Року, що буде дароване нам Творцем.

    У цьому сенсі Святвечір важлива подія Колядного циклу – прощання з минулим Колом (програмою), що вже завершилась. Це подяка, де предки згадували Праву (ієрархію Світлих Сил), усіх померлих родичів, душі яких перебувають у Царстві Божому, Царстві Царств (тобто Праві).

    [​IMG]

    Святвечір – це переддень народження нової програми Творця, Нового Кола Року саме для Землі, яке має пройти процеси утвердження та посвячення, щоби бути переданою Творцем в наш мир у першу чверть Нового Кола Року.
    Як же зустрічати Святвечір?

    Як це робили предки довгими тисячоліттями?

    Святвечір (а це вечір 6 січня) – це спільна вечеря всього роду, і живих і мертвих, поминальний Родовий обряд, прощання зі Старим Колом Року.

    [​IMG]
    Усе дійство на родовому рівні ставалось так:
    1. Уся родина завчасно готувалася до такої події, постуючи (основний піст – духовний). Якщо хтось був у від'їзді, то до вечірньої зорі намагався повернутися додому. Збиралися в хаті старшого з роду (як правило такий чоловік мав певні духовні знання та був шанований родом). Напередодні здійснювали прибирання у хаті, вимітали кожен куточок, мастили глиною підлогу, білили стіни, прикрашали хату вишитими рушниками, приводили до ладу усе господарство.

    2. Дбали і про чистоту тіла, наливали води в кадуб (дерев'яні ночви), на дно клали розпечені камінці (від них вода нагрівалася) і дерево довго тримало температуру. Опісля одягалися в чистий полотняний одяг, здебільшого вишиваний. На стіл клали сіно та накривали його скатертиною (символи земного миру та духів).​

    3. Готували на вечерю чотири пісні страви: житній хліб на заквасці, холодну юшку, кутю з медом та узвар (напій з сухофруктів, переважно яблук). Холодна юшка була поминальною стравою по Старому Колу Року. Медова кутя разом з узваром були традиційним обрядовим причастям (Коловим чи коливом), яке єднало присутніх з Творцем та Світлим Ірієм.

    Символіка причастя була промовистою:

    зерно – символ Творця, символ вічного життя, яке знову і знову проростає;

    мед – символ Духа Святого (Живи, Животворного Духа), солодкого як милий сон;

    узвар – символ Сина Творця (Сина Господнього, Хреста), живильної сили, соку плодів рослинного світу, які повсякчас відновлюються.

    4. Старший з роду (найбільш духовно шанований чоловік), в урочистому обряді вносить до оселі Дідуха, а родина, не сідаючи за стіл, урочисто споглядає дійство. До слова, Дідух, як символ Творця та Прави, плівся з житніх пучечків, з першого обжинкового снопа, обв'язувався стрічками та мав чотири рівні, які символізували Божу ієрархію, та був духовним символом Роду. В нього вплітався овес, ячмінь, льон, квіти, а навершям слугувала плетена рівнораменна симетрична зірка. Господар ставив Дідуха в східній частині хати, на покутті, під образами, промовляв молитву, благословляв їжу та запрошував рід до вечері. Як правило, за стіл сідали о сьомій вечора.

    [​IMG]

    5. Спочатку старший читав молитву («Отче наш" і інші) та казав подяку Творцю, Праві, та усім шанованим предкам, як і померлим світлим душею родичам. Далі усі споживали холодну юшку. Готувалася така юшка з картоплі, цілої цибулини та грибів, не хижої риби (карась, короп, оселедець) і заправлялася товченим часником з сіллю та олією. До столу юшка подавалася холодною.

    6. Перший коштував юшку господар з куснем житнього хліба. Потому з загальної тарілки їли кутю з медом та узваром, починаючи зі старшого роду, який далі частував по колу усіх присутніх. Така кутя готувалася з живого зерна з зародками. Зерно товкли в ступі, варили, додавали рідкий мед, потовчений мак та трішки горіхів. Єдиним напоєм на столі був узвар з сушених сухофруктів (яблук і т. п.).

    7. По вечері їжа зі столу не прибиралася, ложки спиралися по колу на тарілку з кутею. Знали, що душі померлих Предків обов'язково приймуть запрошення (яке виголошує старший на початку вечері) і зберуться за родинним столом у ночі. Завершував вечерю молитвою та подяками також старший, які повторювали усі присутні (до цього часу ніхто вставати із-за столу не мав права).

    8. Після такої вечері до ранку ніхто не їв. В гостини один до одного родичі та сусіди не ходили. Ніяких святкувань поза родиною не проводили. Увесь вечір, до сну, усі спокійно розмовляли, головно про духовне, згадували Старий рік, свої вчинки, а по тому, лягали спати. Лишень на ранок прибирався та мився посуд, а залишки куті виносили на споживання птахам.

    9. З ранку (7 січня) починалась нова дія – святкування Різдва Нового Кола Року (народження нової програми Творця на рік прийдешній). Під вечір, починали ходити по хатах колядувати радуючись Різдву Нового Кола. Одягалися святково, але не розмальовувались і не перевдягалися. Говорили про велику вдячність Праві та Творцю, який дав нове Коло Року.

    10. Святкували три дні, 7, 8, 9 січня, аж до короткого триденного посту (з 10 числа), тобто до Щедрої або Багатої Вечері (13 січня), яка ставала символічними оглядинами нового Кола Року.

    [​IMG]

    (Аркуш 1 календаря Коло Року у більшому форматі - https://drive.google.com/file/d/1aZ0lg9ECR2Gls6gitQIJKUMhzGNRPF6k/view )​

    11. На цей вечір готували вже не пісних 12 страв (число Зодіаку і символ усіх 12 місяців). Після вечері починали щедрувати перевдягнуті юрби односельчан. Їх щедрівки супроводжувалися сміхом, жартами, розвагами. Наступного ранку (14 січня), по хатах ходили хлопці віщувальники та посипали ганки пшеницею, вітаючи з Новим Колом Року (підтверджуючи, що оглядини нового народженого Кола Року відбулись) та віщуючи господарям усіх осель достатку та радості. Лишень наступного ранку (15 число) посипальну пшеницю змітали та давали пташкам (курам). А що ставалось далі? Які обряди вчинялись до кінця першої чверті нового Кола Року?

    12. А далі були обряди на Водохреще (19-21 січня, хрещення Нового Кола Року, кінець Колядного циклу), на Стрітення (15 лютого, перше Благовіщення Творцем Нового Кола Року в Праві), про які буде написано пізніше.

    Головна ж дія, передача програми нового Кола Року в земний мир, на виконання людям, ставалась на Великдень (Паску), який у давнину був у числі, тобто календарно закріпленим (перша неділя, як день, після весняного Рівнодення – тобто від 22 до 28 березня).

    [​IMG]

    (Аркуш 2 календаря Коло Року у більшому форматі - Православний календар_2.jpg )​

    А на чергове Благовіщення, освячення Нового Кола Року для земного миру (7 квітня), перша чверть нового Кола Року завершувалась. Землянам сповіщалась блага вість – Коло Року набуло своєї сили, яка дарована Творцем, і ця програма є обов'язковою для світлих та православних людей у цьому році.

    Таким є зміст Колядного циклу, низки Колядних свят та обрядів першої чверті Кола Року наших предків.

    Шануймо український світогляд!



    + + +

    Джерело — по матеріалам з інтернету
  2. У 17 столітті на теренах України, землях Історичної Волині, відбулась найбільша битва того періоду в Європі - Берестецька (Берестецько-Мізоцька). Континент ще довго не знатиме таких грандіозних та безкомпромісних баталій!

    Для України Берестецька битва - це боротьба за волю! Боротьба проти іноземних загарбників, проти зрадливої внутрішньої п'ятої колони, магнатів, шляхти, які стали на бік польського короля та єзуїтських покровителів, боротьба за православний світогляд та батьківську віру.

    Справжнім патріотом і героєм тих подій виявив себе очільник українського війська, легендарний полководець і державний діяч Іван Богун. Суперечки стосовно його місця і ролі в українській історії тільки но розпочались, але вони лишень підтверджують видатні здібності Івана Богуна і непохитну його віру в справжній український дух!

    То чи постане обіцяний ще у 2008-2009 роках музей на полі Берестецької битви? Чи віддамо ми належну шану українським героям? Чи знову забалакаємо велику справу відмовками та стогоном про проблеми і невчасність питання?

    Нижче подано матеріали проектних пропозицій музею на Полі Берестецької битви. Музею який може стати окрасою Історичної Волині та туристичною принадою України.

    Матеріал під назвою "Обіцяли та не виконали: як би виглядав новий музей Берестецької битви" взято з сайту «Район.Горохів» - https://gorohiv.rayon.in.ua/news/29073-obitsiali-t...


    Обіцяли та не виконали: як би виглядав новий музей Берестецької битви


    У 2009-2012 роках українські Президенти та прем’єр міністри обіцяли побудову нового музею Берестецької битви.

    Але обіцянки залишились обіцянками до цього часу. Про це йдеться на сайті міста Берестечко.

    Проте актуальність теми не зникла. Музей, як центр дослідження битви і подій того часу, все ж має бути зведений.

    Як би виглядав новий музей Берестецької битви?

    Ось передпроектні пропозиції музейного комплексу в історико-меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви», виконані на безоплатний основі ще у 2009 році.


    Виконавець – творчо-виробнича фірма «Архсервіс», місто Рівне.
    Автор, головний архітектор проекту – Дем’янов В.О.

    1.png



    Відео передпроектних пропозицій

    Графічні матеріали, що демонструють загальний вигляд генплану музею, планування музею, вигляди комплексу музею, проект пам’ятника Івану Богуну подані нижче:
    2.png

    3.png

    4.png

    5.png

    6.png

    7.png


    8.png

    9.png

    10.png
    Усі вище подані графічні матеріали пропозицій (з планшетів ТВФ "Архсервіс" 2009 року), що виконані на безоплатний основі, а саме такі як, генплан музею, планування музею, загальні вигляди комплексу та проект встановлення пам'ятника Івану Богуну коло музею, в хорошій якості, можна завантажити тут.
    Відео та статті про події Берестецько-Мізоцької битви та дослідницькі матеріали про головного героя війни, Івана Богуна, знайдете у блозі Івана Морозенка - https://site.ua/ivan.morozenko.16411/34234-do-400-...



    Джерела:
    https://gorohiv.rayon.in.ua/news/29073-obitsiali-t...

    View: https://youtu.be/qSMh63LFNh4
  3. Останні три-чотири століття, коли Україна зазнавала тотальної руйнації з боку імпеських сил сусідів, було зліплено здеформований та убогий погляд на минуле України, особливо її слов'янський період. Наукоподібністю історичних та археологічних псевдотеорій нас досі переконують у дикості та бездержавності слов'янських предків, у відсутністі у них світоглядного та державницького стрижня.
    Нас запевняють, що лишень у 9-10 столітті, коли начебто постала міфічна колиска "русской народности", дикі вікінги та їх друзі варяги принесли слов'янам державність та суспільний порядок, який через 66 років зник в міжусобицях клану Рюриковичів.
    Чи не суцільне імперське історичне чудернацтво?
    На жаль, у три останні десятиліття, вітчизняна історична наука навіть не намагалась піддати сумніву таку дивну історію. Хоча підстави для перегляду були!
    Варто лишень подивитись на розвідки відомих науковців у галузі слов'янського минулого, які вказують про кричущу невідповідність історичних і археологічних даних імперським казкам від Карамзіна та його послідовників.
    То чи не варто, українці, почати шукати правду?
    Про парадокси нашого безпамятства та стійкість імперських поглядів на історію слов'янства та України у статті, яка подана нижче...


    Таємниці слов'янського минулого турбують не тільки наших сучасників. Вони були предметом значних наукових суперечок протягом усього 20 століття. У дослідженнях брали участь учені всіх країн слов'янського і не слов'янського світу, сперечаючись стосовно слов'янської історичної спадщини і критикуючи опонентів.

    [​IMG]
    Фото 1. Слов'янські знахідки на місці літописного Червеня

    Вчені у такий спосіб змагалися у результатах пошуків, у їх оцінках, найперше стосовно належності археологічних культур власне до слов'янських чи не слов'янських народів.
    І хоча оцінки таких пошуків часто не збігалися, проте у них було одне раціональне зерно, те, яке в науці вважається беззаперечним.

    [​IMG]
    Фото 2. Прабатьківщина слов'ян у 3-2 ст. до н.е. і раннє слов'янство початку 1 тис. н.е.
    (за даними науки)


    У своїх висновках дослідники усіх країн світу незмінно вказували на базові терени давнього слов'янства, центральну їх частину, постійно вказуючи на те місце, яке було для слов'ян найбільш святим і важливим.

    [​IMG]
    Фото 3. Прабатьківщина слов'ян очима європейців

    Якщо накласти карти археологічних культур, слов'янських поховань, карти історичної гідрології, історичної топоніміки (з кінця 1 тис. до н.е. до кінця 1 тис. н.е.), то вповні очевидними стають контури такого історичного центру, який базується у Волино-Карпатському регіоні.

    [​IMG]
    Фото 4. Ранньослов'янські археологічні культури кінця 1 ст. до н.е.
    (з книги Кобичева В. П.)


    У цьому регіоні, який тягнеться від Прип'яті до Карпат, від Вісли до Дніпра, на протязі 1 тис. до н.е. - 1 тис. н.е., ніколи не зникали ознаки слов'янства, не пропадав живий послідовний зв'язок культур праслов'янських та давньослов'янських, які єднають історію слов'ян з нашими часами.
    Тут, власне, і зародилася спільність, названа слов'янством, яка з'явилась перед світом зі своєю особливою культурою, людинолюбним баченням Всесвіту.

    [​IMG]
    Фото 5. Прабатьківщина слов'ян по Б. Рибакову
    (кінець 1 тис. до н.е. - початок 1 тис. н.е.)


    Вивченням давньослов'янської історії, зародженням слов'янства у Європі, питаннями археологічного та історичного трактування процесу слов'янотворення займалася ціла низка відомих істориків, археологів, мовознавців, етнографів, філософів з різних країн Європи, серед яких: Рибаков, Сєдов, Кобичев, Артамонов, Шахматов, Петров, Шафарик, Нідерле, Фасмер, Топоров, Трубачов, Трєтьяков, Даниленко, Русанова, Баран, Лер-Славінський, Косташевський, Ловмянський, Вернер, Годловський, Щукін, Філін, Козак, Терпиловський, Брайчевський, Винокур, Сміленко, Живка, Щиманскі, Хенсі, Ляпушкін, Попович, Сухобоков, Фьодоров і багато інших.

    [​IMG]
    Фото 6. Ранні слов'яни за Л. Нідерле
    (з книги під редакцією Рибакова Б.)


    Карти, укладені багатьма з цих учених, чітко говорять про одне - Волино-Карпатський регіон відігравав первинну роль у зародженні європейського слов'янства. Він став центром організації і розвитку слов'янства.
    Проте, камінням спотикання для більшості дослідників було, і залишається, питання ідентифікації тієї сили, яка розвивала процес слов'янотворення, яка давала йому внутрішні сили і світоглядне спрямування.

    [​IMG]
    Фото 7. Ранні слов'яни за Сєдовим
    (з книги під редакцією Б. Рибакова)


    Відсутність розуміння природи такої сили і надалі підштовхує наукові кола до доволі спрощеного бачення процесу слов'янотворення.
    Пояснення зводяться до буденних рівнів оцінки процесів слов'янотворення, які нібито визначаються примітивною матеріальною зацікавленістю ранніх слов'ян накопиченням та бажанням влади, поверховим трактуванням процесу розширення слов'янського ареалу, як системи послідовних загарбницьких воєн.
    Але чи так це було? І хто такі, власне, ці загадкові ранні слов'яни?

    [​IMG]
    Фото 8. Раннє слов’янство по Сєдову (3-4 ст. н.е.)

    З моменту ідентифікації наукою праслов'янських культур Європи 3-1 ст. до н.е., ареал слов'янського розселення на картах багатьох вчених постійно збільшується, аж до історично знакових 7-8 ст. н.е., коли цей, ще єдиний і неподільний ареал, максимально зростає у розмірах.
    Дивним, лишень, є те, що деякі слов'янські осередки виникають на далеких, відірваних від головного ядра територіях - на Балканах, на острові Рюген – Руян, на Волхові, до того ж, значно раніше, ніж туди проникає загальна хвиля «розселення» слов'ян.
    Але чому так? І як таке могло відбуватися взагалі?

    [​IMG]
    Фото 9. Слов'янські археологічні культури 3-4 ст. н.е. за даними науки

    Дивним фактом є і те, що хід слов'янізації на величезних просторах йде досить мирно. Майже відсутні сліди затяжних воєн та ознаки нищення місцевого населення.
    Венеди, фракійці, балти, народи між Віслою та Одером, досить швидко (через 100-200 років), під впливом якихось дивних факторів, стають слов'янами.
    Все вказує на те, що слов'янізація - це не результат масового переселення народів, не наслідок загарбницьких воєн, а щось інше. Але що?

    [​IMG]
    Фото 10. Слов'яни по Йордану (готський історик 6 ст. н.е.)

    Відповідь може бути дуже простою, якщо взяти до уваги, що процес слов'янізації (слов'янотворення) міг бути послідовним поширенням Європою нових життєвих цінностей, рухом нового способу життя, перебудовою місцевих громад на слов'янський лад.
    Мова йде про світоглядні трансформації, залучення місцевого населення до іншого світорозуміння у наслідок впливу зовнішнього (давньослов'янського) фактору!
    Але чому місцеві народи захотіли стати слов'янами, до того ж добровільно, без насильства і воєн? Що спонукало їх до цього?

    [​IMG]
    Фото 11. Слов'янські культури і розселення слов'ян
    (Рибаков, Нідерле, Фасмер, Баран)


    Пояснення дає «Велесова книга» - давньослов'янський літопис-волховник 9 ст. н.е.
    Вона показує, що для кожного слов'янина найважливішим була споконвічна земна віра, світогляд земних Першопредків, які організували на Землі світле життя за вселенським законом.
    Цей закон, переданий людству найдавнішими Праотцями, давні слов'яни дбайливо зберігали і несли з покоління в покоління.
    І так десятками тисячоліть!!!
    Високі знання дозволяли слов'янським духовним Отцям мати постійний контакт з Творцем Всесвіту, зі Світлим Ірієм (керуючою силою у Всесвіті), а слов'янам жити світлим життям, без агресії і воєн, рабства і приниження, жадібності і користолюбства, хвороб і недугів.

    [​IMG]
    Фото 12. Слов'янські культури в 300 - 660 рр. н.е.
    (зі збірника карт про світові культури)


    Найдавніші Праотці людства говорили – світла людина повинна вірити в Творця – Сварога, у Світлий Ірій, у світлі сили, серед яких є душі найдавніших земних предків.
    Вона повинна жити у Праві, відати Праву, славити Праву (тобто бути православною).
    При цьому, людина світла душею (слов'янин) є такою, яка шанує праотця Славу (Слав’яня, Слав-Яня), яка піклується про своє просвітління, яка займається поширенням знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного і після явного світів), яка шанує земних духовних предків.

    [​IMG]
    Фото 13. Слов'яни в 5-7 ст. н.е. за даними російської науки. Археологія

    Слов'янин повинен протистояти усьому темному, окультному, жорстокому, одінському і магічному, пов'язаному з насильством над світлим і праведним (яке відповідає закону Прави).
    Він повинен розрізняти світле і темне, навіть якщо темне ховається за білими покривалами (як магія, одінство, яхветизм, псевдослов’янство).
    Він повинен бути вільним від темного.
    Це дає відповідь на те, чому давні слов'яни ніколи не намагалися будувати держав (союзів) на основі рабства і жорстокості. Чому вони не спокушалися несправедливим соціальним вивищенням, безглуздим матеріальним накопиченням, жадібністю і гордівливістю.
    Пріоритети слов'янських предків у матеріальному світі (у яві) - це скромність в усьому, розумна самодостатність, повага до світлих душею, увага до власного духовного зростання, потяг до захисту усього живого, відмова від матеріально надмірного, дотримання законів Творця-Сварога.

    [​IMG]
    Фото 14.Слов'янська археологія 5-8 ст. н.е. (по Сєдову)

    До того ж, слов'янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка у Всесвіті визначається законами Прави, Яви, Нави.
    Саме закон Прави давав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі.
    Це необхідна для світлих душ реінкарнація (реанкернація, послідовне відродження у яві, пакибуття) – дорога до вселенської вічності душі.
    Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовного зростання, розуміння суті слов'янства, досягнення високих ірійних рівнів, постійного самовдосконалення, піклування про духовну освіту дітей та онуків, які мають нести її наступним поколінням.

    [​IMG]
    Фото 15. Слов'янські культури в 7 ст. н.е. (за матеріалами Ніколаєва В. В.)

    Саме тому слов'яни нікого і ніколи не завойовували, нікого не поневолювали, нахабно не переселяли, як і не прагнули винищувати паростків світлого.
    Вони вчили законам Творця, захищаючи одночасно світогляд земних першопредків – Першоотців-аріїв та їх оточення.
    Вони розповсюджували світлий світогляд заради духовного братства, направляючи до сусідів особливі групи духівників, знавців Прави, Яви, Нави, тих, хто був готовий нести знання світобудови, вчити контакту з Творцем і вищими світлими силами.
    Вони шукали спільну з сусідніми народами мову – мову законів Прави, Нави, Яви, законів Творця-Сварога, мову духовного взаєморозуміння, мову земних Першопредків.
    Слов'яни ділилися вищими духовними знаннями з усіма світлими народами, навіть якщо ті, тимчасово (під впливом окультизму та магії), втрачали зв'язок з Правою і Творцем-Сварогом.
    Просвітлення допомагало сусідам перемагати вплив темних сил і ставати на шлях духовного очищення, зростання, шлях духовної вічності.

    [​IMG]
    Фото 16. Слов'янські пам'ятки археології 5-7 ст. н.е.

    Духовна праця слов'янських посланців, Старотців-Рахманів та волхвів, поступово змінювала розуміння світобудови у багатьох народів Європи.
    Надалі, таке знання ставало рідним і близьким слов'янському оточенню, особливо тим, хто йшов шляхом просвітлення.
    Духовні Отці слов'янства вкладали у свою діяльність душу, любов і вміння спілкуватися зі світлими силами.
    Вони навертали до себе цілительством, лікуванням недугів, знаннями духовної гігієни, умінням ліквідувати підступні впливи окультизму і чорної магії.
    Люди вірили духовним Отцям і йшли за ними. Вони бажали більше знати про свої витоки і бути ближчими до знань Першоотців людства, до розуміння вселенської ролі людини. Вони хотіли заслужити посвячення у слов'яни.

    [​IMG]
    Фото 17. Слов'янські пам'ятки археології 7-8 ст. н.е.

    Діяльність слов'янських духівників у той час носила регулярний характер і базувалася на системі духовних центрів, які вони створювали у різних регіонах Європи.
    Каркасом усієї системи стала створена в 3-8 ст. н.е. система духовних центрів: рахманських і волхвівських осередків.
    Головним центром у цій системі була скромна Пересопниця на Волині, яка діяла разом з духовною столицею слов'ян – Соуренжом (Суренжем).
    Навколо Пересопниці та інших центрів Європи у 5-8 століттях н.е. виникло близько трьох сотень волхвівських осередків!
    Поселенці у таких осередках власне і були тими загадковими духівниками (росами) про яких йшла мова раніше. Саме вони невеликими групами з'являлись у середовищі венедів, балтів, фракійців та інших народів, створюючи умови для процесу просвітництва і слов'янотворення.
    Побудована ними система духовних установ і була тією загадковою силою, яка сколихнула Європу у 5-8 ст. н.е. швидким зростанням слов'янського ареалу.

    [​IMG]
    Фото 18. Утворення рахманських центрів у Європі та напрямки їх діяльності у 3-11 ст. н.е. (карта ДЦ "Рівне - Суренж")

    Вище представлено низку карт, які подані у працях відомих радянських вчених (Рибакова, Сєдова та інших), а також у чисельних роботах науковців інших країн світу.
    Крім того, для зручності читання, на цих картах кольором виділено простір слов'янського ареалу, чи зон слов'янського впливу (блакитним, жовтим або синім кольором).
    Червоним овалом показана центральна частина Волино-Карпатського регіону, власне святі місця, де концентрація духівників (росів) була найвищою (Роксолань, Росколань).

    [​IMG]
    Фото 19. Ареал духовного впливу рахманів та волхвів у 3-9 ст. н.е. (жовтий колір) і зовнішня протидія слов'янському світу у 7-9 ст. н.е. (коричневі стрілки)

    Останні дві карти (середина-кінець 1 тис. н.е.) відображають часи, коли слов'янство досягло своїх максимальних меж, але ще не почало ділитись на частини (князівства та країни) під пресом ідеологічних ударів адептів окультизму і магії, ворогів законів Творця.
    Повернення частини європейських народів у стан непросвітленості стало можливим внаслідок активної боротьби зовнішніх та внутрішніх сил, спочатку на кордонах слов'янського світу, а далі і у його середині, проти центрів Рахмано-волхвівської системи.
    Такі акції виходили від ворожих слов'янству ідеологічних сил, повсякчас налаштованих вороже до слов'янського світогляду: Візантії, Хазарії, франко-германців, вікінгів, яхів-ягів, варягів та інших, особливо у період 8-13 століть н.е.

    Висновки, які можна зробити з представленого матеріалу, наступні:
    1. Слов'янотворення – це процес духовного просвітлення, навчання, пізнання світлих законів Прави, Яви, Нави, світлих обрядів, давніми європейськими народами, які втратили це знання у наслідок агресивного проникнення у Європу 3-1 тис. до н. е. адептів чорної магії, носіїв єгипетського і одніського, а далі, у 1 тис. н.е., і яхівського окультизму.
    2. Просвітлення носило мирний характер і здійснювалося носіями знань Прави, Старотцями – Рахманами, волхвами, священиками і духівниками (росами) у вигляді постійного навчання народів знанням вселенського закону, методам цілительства, духовної допомоги, світлим духовним обрядам, вшануванню Світлого Ірію та його ієрархії.
    3. Проведенням процесу європейського просвітництва займалася рахмано – волхвівська система духовних центрів та осередків, яка володіла розгалуженою структурою та власною системою підготовки духовних кадрів.

    [​IMG]
    Фото 20. Старотець-Рахман слов’янського минулого

    Нині ми занадто мало знаємо про Великих слов'янських предків, які своїми зусиллями творили найбільшу духовну спільність Європи, яка звалась слов'янською.
    Як наслідок, поняття слов'янин сьогодні втратило свій первісний духовний зміст і перестало відображати стан світлої людини, яка пройшла шлях просвітлення і посвяти, яка знає закони Прави, Яви, Нави, рішуче відкидає окультність і магію, та бореться за світлість своєї душі, прагнучи служити Творцю-Сварогу і Світлому Ірію (Химера псевдослов’янізму проти слов’янської православної духовності).

    Виходячи з цього, через руйнування рахмано-волхвівської системи, нині слов'янства, як духовної спільноти влаштованої на законі Прави, понад триста років вже не існує.
    Втратила силу і система духовного просвітлення, яку намагались берегти слов'янські народи (Хто такі давні Арії?).

    То, чи потрібне нам сьогодні осягнення духовної величі слов'янських предків? Чи готові ми прийняти естафету заповітів Предків?

    Відповідь залишається за нами!

    Стаття з блогу "Україна: забута історія слов’янських предків" — Україна: забута історія слов’янських предків
  4. Нині українським православним з ініціативи зовнішніх сил нав’язується дискусія стосовно святкування Різдва не 7 січня, а 25 грудня.

    Ініціатори кажуть, що це дуже «сучасно» і відверто по «європейські» бути разом з католиками і протестантами та святкувати Різдво у терміни які колись встановив Ватикан. Але чи так це насправді? Чи усе так мило і просто?
    007db156f5122fea1ca5ce5bd9c90768.jpg
    Рис 1. Коляда та Різдво – душа українського народу!

    Знавцям давнього українського Православного Світогляду вповні очевидно, що ідея «спільного» святкування є нічим іншим, як духовною пасткою для православних, лукавим єзуїтським вивертом, облудою, яка позбавляє українців останніх духовних коренів.

    Вона допомагає Ватикану та Москві просувати виключно власні інтереси, тихо планувати лукавий переділ українського православного простору.

    Але чому перенесення Різдва на 25 грудня, з позиції знавців давнього Православного Світогляду, принципово не можливе?

    Що унеможливлює різдвяне «єднання» з католиками та протестантами?

    Справа у тому, що мова йде про два, абсолютно різних Різдва!

    Перше: давнє Православне Різдво – Різдво Кола Нового Року, Коляда, народження Творцем нової Програми на новий рік (стається 7 січня).

    Друге: католицько-протестанське Різдво – день народження юдейського месії, Христа, 25 грудня (дата не підтверджена і не обґрунтована ніякими доказами).
    02.jpg
    Рис 2. Коло Року – Православний календар з Колядним циклам та астрономічною основою

    За давніми православними даними Хрест Отця Господа (Ясус-Ясунь) народився зовсім у інший час, літній, і це добре підтверджує Біблія.

    Але, окрім конфлікту двох різних подій, названих Різдвом, є ще один ключовий момент: чи мають взагалі право миряни та церковний клір обирати дати таких святкувань?

    Бо свята – це дні духовного кормління, передачі Божої благодаті, дні які визначає сам Бог! Це дні наповнення душ вірних живильною силою Духа Святого!

    То чи не є богохульством намагання керувати Богом? Чи не є гріхом сама думка гордівливого самоуправства?

    Переконані, що так!

    Але чому мова йде про богохульство та самоуправство?

    Спробуємо пояснити…

    Різдво Кола Нового Року – це головне свято Колядного циклу. Циклу встановленого для Землі Творцем. Циклу який визначає порядок заміни Програми Старого Кола Року для нашої планети на Нове Коло Року, на наступний рік.

    Колядний цикл триває майже місяць, від початку зимового Сонцестояння (21 грудня) до кінця Водохреща (21 січня). В його центрі – Різдво Кола Нового Року, найвеличніша подія, поява та становлення нової Програми земного розвитку, яка роджена Творцем!

    Перша половина Колядного циклу - це згасання старого Кола Року Землі, яке реалізувалось і відійшло на Святвечір (6 січня).

    Друга половина Колядного циклу - це народження і зростання у силі нової Програми Нового Кола Року (з 7 січня), яка згодом наповнюватиме енергіями Творця мир Землі увесь рік (рис 3).
    03.jpg
    Рис 3. Схема Православного Колядного Циклу, де початок - зимове Сонцестояння

    Базова точка початку Колядного циклу – це перший день зимового Сонцестояння. Так визначено Творцем, і так було на планеті десятками тисяч років!

    Про це завжди знали носії та хранителі Православного Світогляду – православні рахмани та волхви минулого.

    Тому Колядний цикл, і відповідно Різдво Кола Нового Року, ніколи не залежали від земних календарів! Особливо таких історично молодих як Юліанський чи Григоріанський.

    До того ж астрономічна довжина року у сакральному календарі немає ніякого значення! Бо земний рік завжди має чотири базові точки (дві Сонцестояння, дві Рівнодення), до яких прив’язаний календар Православних свят.

    Саме з цієї причини у давнину будувались кромлехи – астрономічні обсерваторії та святилища, на яких рахмани визначали дати Сонцестоянь та Рівнодень і які ділили рік на чверті.

    Кромлехи споруджувались по всій Європі та на інших континентах (зразком є Стоунхендж у Британії). Таких було тисячі, різних за конструкціями та матеріалами (камінні, дерев’яні, ґрунтові).

    Кромлехи будувались і на землях України, десятками і сотнями. Вони виконували роль святилищ. Такі оббудовували стінами і накривали дахом та ставали храмами (церквами).

    Саме тому усі православні церкви минулого виконували роль обсерваторій. Через це у них чітка орієнтація схід-захід, зручна для визначення Сонцестоянь та Рівнодень - основи Православного календаря!
    04.jpg
    Рис 4. Кромлех Стоунхендж – обсерваторія-святилище віком понад 5-6 тис. років

    Для рахманів та волхвів минулого особливо важливим було знати точний день початку зимового Сонцестояння (нині 21 грудня). Бо до нього був прив’язаний весь Колядний цикл та свята першої чверті Кола Року.

    Рахмани знали - момент зміни Кола Року наступає за 16 днів після Різдвяного посту, нині між 6 і 7 січнем.

    А 7 січня - це перший день Православного Різдва Нового Кола Року, свято. Одночасно це день який формує порядок свят у всій першій чверті року – Водохреща, Стрітення, Великодня…

    Про особливості і значення свят першої чверті, та про самі чверті, можна прочитати у статті «Український православний календар – світла спадщина предків».

    Але чому перенесення святкування Православного Різдва з 7 січня на 25 грудня не припустиме для православних?

    Бо період з 21 грудня до 6 січня означений особливим станом падіння енергетики Старого Кола Року. А далі, від 7 січня до 21 січня, з моменту появи Нового Кола Року, лиш починається поступове наростання енергетики Нового Кола.

    Це період коли брама Яви відкрита!

    У цей час світлі душі явлених людей перебувають під захистом Вишніх сил (бо є небезпека з боку темних сил).

    Саме для цього захисту у першій половині Колядного циклу передбачений Різдвяний піст у 16 днів, з 21 грудня по 6 січня. Бо піст – це зв’язок з Вишніми силами, з Богом /ПІСТПрохід (в) Ірій Світлого Творця (для душ православних)/.

    З цієї ж причини в наступний період Колядного циклу, від 7 січня до 21 січня, передбачена серія коротких Хрещенських постів, вже після святкових днів: Різдва - 7-9 січня, Оглядин - 14 січня.
    05.jpg
    Рис 5. Давній слов’янський кромлех-святилище на острові Хортиця (Україна)

    У період Коляди відкритим доступом в Яву намагаються скористатися темні сили, атакуючи лукавими спокусами необачних та не надто розсудливих, які відступають від Православного Світогляду.

    Відступники попадають під вплив темних сил, особливо ті з них, хто у дні Колядних постів бере участь у гульбищах та веселощах, у застіллях та пиятиках.

    Тому постає просте запитання.

    Чому ініціаторам «спільного» святкування Різдва стало до вподоби не 7 січня, а дні Православного посту, час затухання Старого Кола Року? Чому 24-25 грудня (Різдво месії) та 31 грудня-1 січня (зустріч так званого нового року)? Думаємо не важко здогадатись…

    Натомість вповні очевидно, що для темних сил кінець грудня-початок січня стає періодом великого бенкету, часом поживи енергетикою душ наївних та нетямущих.

    Тому таким не варто нарікати на когось, коли прийде пізніша розплата за гріх – важкі хвороби, сімейні проблеми, неочікувані трагедії!

    Бо порушник Колядних постів, свідомо чи ні, вчиняє наступне:

    1. Бере участь у руйнуванні Колядного циклу, даного Творцем;
    2. Повністю ігнорує духовні стосунки з Правою та Творцем;
    3. Відмовляється від духовного кормління Вишніми Силами та Творцем;
    4. Породжує власні духовні і тілесні проблеми, ставить свою духовність та життя під загрозу.

    І ще…

    Недоброзичливці з-за меж України та їх поплічники в середині України весь час переконують православних, що Різдво 7 січня, це такий собі символ єднання з Москвою і РПЦ.

    Головно такі голоси лунають з Заходу, від прихильників католицизму та протестантизму.

    Проте це відвертий блуд!

    Бо ні Москва, ні РПЦ, не надто розуміються на далекому для них Колядному циклі, і тому не піднімають голосу на захист такого. Бо їм це не вигідно!

    Чому ж? Може тому, що ситуація складається на користь Москви та Риму?
    06.jpg
    Рис 6. Чи цікавить їх правда справжнього Православного Світогляду?

    Зовсім недавня зустріч папи Римського та патріарха Московського з цього приводу наводить на різні думки. Є переконання, що Москва у такій ситуації готується «спасати» православних України від уніатства та католицизму! А прихильники Риму відверто педалюють власні єзуїтські інтереси в Україні!

    Чи не повтор це сценарію 16-17 століття з поділом України на сфери впливу? Чи не спільний це інтерес Ватикану і Москви задушити українське Православ’я та його духовні основи?

    А можливо це реалізація плану по конфесійному, а далі земельному поділу України? Адже так уже було!

    Тому висновки напрошуються самі собою.

    1. Маємо чергову спробу нищення Колядних основ давнього та правдивого Православ’я, яке має свої корені у глибині десятків тисяч років!

    2. Маємо спробу підміни Православного Різдва Кола Року, Різдвом месії, який не має стосунку до Коляди та до Хреста Отця Господа, як і до справжнього дня народження Хреста!

    3. Маємо спробу спокусити православні душі і кинути їх у великий гріх у час Різдвяного посту, того посту, який дозволяє захистити православні душі в період духовної відкритості Яви!

    4. Маємо ознаки змови певних сил Заходу і Сходу, що до православних України, їх поділу на «про католицьких» та «промосковських», що є прямою небезпекою для цілісності і суверенітету держави Україна!

    І на сам кінець…
    07.jpg
    Рис 7. Шанування заповітів Творця – дорога в справжнє майбутнє!

    Іноземні ініціатори з піною у рота спонукають українських православних робити вибір, який вчиняти ні вони, ні розгублений український церковний клір, не мають права!

    Православних підбивають до гордівливості та егоїзму, ставлячи задуми лукавих смертних вище волі Творця!

    І це у період Коляд, період зміни Кола Року, коли треба схилити голову та просити духовної допомоги у Творця і Прави!

    То чи не підштовхування це нас до найважчого гріха? Чи не блуд?

    Українці! Православні!

    Не слухайте лжепророків!

    Слухайте Предків, тих які десятками тисяч років берегли Православну основу Колядного циклу, які берегли сакральність Різдва Кола Року, а з ним свою душу і тіло!

    В цьому українська духовність та українське єство! Бережімо їх!

    Слава Творцю!

    Слава Коляді!


    + + +

    По матеріалах з uamodna.com

    Скачати календар Коло Року:
    Коло Року (аркуш 1)
    - https://drive.google.com/file/d/1aZ0lg9ECR2Gls6git...
    Коло Року (аркуш 2) - https://drive.google.com/file/d/1BBLmIeh22PD2oi4eq...
    Коммунарец подобається це.
  5. Вікінг.jpg Діяльність п'ятої колони в Україні нині набуває особливих, витончених, гібридних форм. Вона ввійшла в сферу культури і підміняє все українське на блудливе і чуже, нищачи у такий спосіб український дух, історичну пам'ять народу, його давній світогляд.

    Так нині у Рівному музей-реконструкцію на березі озера Басів Кут, чудернацьку імітацію під варяжсько-вікінговську старовину (а такої старовини на історичній Волині ніколи не було), назвали "Оствиця". Кажуть, що це друга назва місцевої річки Устя, хоча це абсолютна вигадка.

    Та і чому її так вперто пропагують при прямій підтримці влади?

    Відповідь виявляється дуже простою і зрозумілою.

    Оствиця, навіщо українцям окультизм князів Любомирських?

    "Оствиця"
    — це назва окультного місця зі спорудою у формі каплиці на честь Одина. Така існувала в Рівному 18-19 століттях на штучному острові поряд з палацом зрадливих до православного світогляду князів Любомирських, прихильників масонства, далеких потомків князів Острозьких, які з середини 17 століття почали захоплюватись окультизмом, чорною магією та прислужували королівській владі Польщі, а далі царскій владі з Петербурга.

    На Оствиці, коло замку, ополячені князі, як прихильники таємних мес та ритуалів, як україноненавистники, поклонялись своєму кумиру — скандинавському чорному магу і завойовнику Одину.

    Саме тому Одину, який мав магічний спис Гунгнір (нині назва "увіковічена" в рівненському драккарі), і яким, з особливою жорстокістю, вбивав далеких предків європейців та далеких предків слов'ян!

    Нині ж Один (він же Вотан, Водан, Одін) є найповажнішим кумиром поборників "русской идеи" і "русского мира", як засновник ідеології одинізму та яхветизму (варяжства), історичною формою якого є московство, що переросло у ХХІ столітті в "русский мир".

    Крайня агрессія Одина, широке володіння ним чорною магією, особливий статус темного бога Вальгалли (антисвіту), стали чи не головним фактором поклоніння йому окультистів усіх мастей та країн, та особливо нашого північно-східного сусіда.

    Нині Один є чи не основним героєм в усіх псевдослов'янських течіях, течіях "древнерусского" (варяжського) історичного реконструкторства, для яких "підгрунтям" є "узаконені" Москвою кириличні фальсифікати "древнерусских" літописів.

    Ті фальсифікати, що їх ліпила Москва у 15-16 столітті, а далі "виправляв" Петербург у 18-19 століттях, і які за наказом царя об'єднав у історичний трактат масон і царедворець Кара Мурза (Карамзін), з метою остаточного імперського возвеличення.

    То кому так кортить, щоб у Рівному знову постала ця антислов'янська, антиукраїнська, окультна, одинська назва — "Оствиця"?!

    На догоду кому і чому все це вчиняється на землях де народилось слов'янство і де є його православна сакральна серцевина? Невже посліпли від облуди?

    Та і чому у регіон з-за кордонів України зачастили потомки Любомирських? Чи не під впливом ідеологів Кремля та їх союзників у Європі?

    І найцікавіше… Чому місцева влада сприяє поширенню дивних та незрозумілих українцям окультних назв та ідеологічно ворожих символів?

    Навіщо це їй?

    Читайте статтю "Гібридність «русского мира» та історичні реконструкції в Україні" щоб знайти свої відповіді.

    Вікінги_Один.jpg




    Джерело - https://vremya.eu/stati/obrazovanie-i-nauka/ostvic...
  6. У представленому нижче матеріалі карти подій 1651 року, що мали місце на теренах Історичної Волині, біля Рівного (між Берестечком-Мізочем-Збаражем), які пов'язані з військовими діями армії короля Яна ІІ Казимира проти Української держави та її війська, очоленого державним діячем та видатним полководцем Іваном Богуном. Карти складені дослідниками Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Рівненської області для першої частини фільму "Берестечко. Битва за Україну" знятого творчо-виробничим об'єднанням "Родовід". Товариство оприлюдненням цих карт намагається привернути увагу державних інституцій та української громадськості до необхідності організації пошукавих та археологічних робіт на місцях подій, найперше під Мізочем…


    Карти до фільму «Берестечко. Битва за Україну» (частина 1)
    Зважаючи на зростаючий інтерес української громадськості до подій Берестецько-Мізоцької битви, 1651 року, постаті величного полководця і державного діяча Івана Богуна, та ініціюючи процес організації дослідницьких та археологічних робіт на місцях другого етапу найбільшої європейської битви 17 століття (під Мізочем) силами державних та громадських інституцій, «Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області» розміщує на сторінках свого сайту (Інформ «Родовід») низку карт (17 штук) які були розроблені членами Товариства та використані у відеофільмі «Берестечко. Битва за Україну», частина 1

    Всі зазначені карти розташовані в хронологічному порядку і відтворюють головні етапи битви під Берестечком та Мізочем, а також показують маршрут втечі Яна ІІ Казимира до Збаражу, де він з залишками війська потрапив у козацьку облогу (про облогу розказує друга частина фільму «Берестечко. Битва за Україну» – частина 2.

    [​IMG]
    Карта 1. Українські позиції біля с. Пляшева перед початком битви під Берестечком


    [​IMG]
    Карта 2. Позиції військ Яна ІІ Казимира на правому боці річки Стир навпроти Берестечка


    [​IMG]
    Карта 3. Перша атака українських військ на правому фланзі на позиції ворога


    [​IMG]
    Карта 4. Стратегічний план І. Богуна по розгрому супротивника переданий королю зрадниками


    [​IMG]
    Карта 5. Відхід ногаїв-татар, які були підкуплені коштом магнатів, за сприяння Б. Хмельницького


    [​IMG]
    Карта 6. Обхідний маневр через р. Стир королівської кінноти через село Вербень, в тил козакам


    [​IMG]
    Карта 7. Наступ королівських військ на лівому фланзі та відхід козаків у табір Богуна


    [​IMG]
    Карта 8. Артилерійський обстріл козацьких таборів Богуна та Нечая далекобійними гарматами


    [​IMG]
    Карта 9. Відхід козацьких військ на Мізоч та створення штучного острова на р. Пляшівка


    [​IMG]
    Карта 10. Утримання королівських військ характерниками та добровольцями на протязі 3-х діб


    [​IMG]
    Карта 11. Перехід армії Богуна під Мізоч, рух королівських військ, бій під Семидубами


    [​IMG]
    Карта 12. Влаштування табору військ Богуна коло Мізоча, між селами Кунин-Урвенна-Залісся


    [​IMG]
    Карта 13. Початок нової битви під Мізочем – кінний авангард короля потрапляє у засідку


    [​IMG]
    Карта 14. Знищення королівського авангарду та гарматний обстріл військ короля біля с. Залісся


    [​IMG]
    Карта 15. Розгортання королівських військ у фронт та разюча атака козаків у ворожий центр


    [​IMG]
    Карта 16. Відхід короля до Мізоча та ранкова атака козаків на його штаб та залишки війська


    [​IMG]
    Карта 17. Втеча короля з Мізоча, засідка козаків біля Зеленого Дуба, оточення ворога у Збаражі

    Всі карти вільні для розміщення на зацікавлених ресурсах з умовою посилання на «Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області», сторінку сайту «Родовід» та відеофільм «Берестечко. Битва за Україну» (частина 1)

    Зацікавленим в фінансовій допомозі ініціаторам увіковічення пам’яті Івана Богуна, спорудження ними пам’ятних знаків українським героям, ініціювання та організації ними дослідницьких робіт, а також для випуску фільмів та книжок по темі, пропонуємо звертатись до благодійного фонду «ПОГОРИНА» – Іван Богун

    + Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області +



    Джерело матеріалу - http://rodovid.rv.ua/karti-do-filmu-berestechko-bi...
  7. У Хотині біля Рівного вшанували пам’ять генерал-хорунжого Володимира Оскілко
    Нині більшість українців не знають хто такий Володимир Оскілко. Як і не знають сотень імен тих, хто у буремні роки боротьби за українську державність, за Українську Народну Республіку початку ХХ століття, бачив московську підступність, хто застерігав від довіри пустим обіцянкам більшовиків.

    Саме такі герої, як Володимир Оскілко, несли дух української вольності, дух самостійності нашого народу, який не згасав з часів Української держави 14-17 століть.

    Розуміння того, що п’ята колона більшовиків впливає на еліту УНР, і в такий спосіб веде до краху українську державність, змусила Володимира Оскілко виступити проти планів не меншого патріота України, Симона Петлюри та його уряду, які намагались заключити союз з більшовиками. Володимир Оскілко добре бачив пастку, яку готували українській державі її східні вороги. І його побоювання, на жаль, справдились…

    [​IMG]
    Фото 1. Володимир Оскілко (фото з книги “Громове дерево» Є. Шморгуна)

    Саме тому на Рівненщині були ініційовані заходи з вшанування Володимира Оскілко, які відбулись на його батьківщині (Городок-Хотин), неподалік Рівного, на цвинтарі села Хотин, на березі ріки Горинь. Тут місцеві жителі зберегли могилу героя, яку нищили у радянські часи. Сторожили не раз згадували як влада спилювала дерев’яні хрести та забороняла ставити нові. Але вночі такі хрести з’являлись знову і знову!

    Народ не бажав миритись з тим, що їх земляк, найповажніша особистість часів Української Народної Республіки, генерал-хорунжий, молодий обдарований військовий керівник, державний діяч, який мав патріотичне бачення української незалежної держави, яке не пов’язане з Москвою, з її брудною імперською політикою, так просто піде у небуття.

    [​IMG]
    Фото 2. Поминальна служба священників ПЦУ на могилі Володимира Оскілко

    19 червня 2020 року, на цвинтарі села Хотин о 12.00, в умовах карантинних заходів відбулось небагаточисельне (не більше 50 осіб, у медичних масках) вшанування Володимира Оскілка представниками громадських організацій, місцевої влади, козацтва, пластунства, діячів культури та небайдужих людей.

    Подія почалась з поминального молебню священників УПЦ та військових капеланів за участі невеличкого хору місцевого православного храму. Було проголошено проповідь, де згадано чесноти Володимира Оскілко та його дух справжнього українського воїна.

    До нагоди варто згадати, що є окремі свідчення того, що агенти ЧК, які вбили Оскілка у 1926 році у селі Городок, зробили це у день його народження, 19 червня (бо дата народження героя не зафіксована документально).

    [​IMG]Фото 3. На могилі В. Оскілко зібрались представники громадських організацій, влади, козацтва

    Через це вшанування героя саме 19 червня набуває особливої ваги та значення!
    Заходи продовжились гімном України, який виконав на бандурі відомий рівненський кобзар Назарій Волощук. Гімн підхопили усі присутні. Серед яких і заступник начальника обласного Управління освіти та науки, депутат Рівненської районної ради, Олександр Набочук.

    Особливість моменту виокремив козацький салют, що його здійснили козаки з Українського вільного козацтва імені Северина Наливайка на чолі з отаманом Володимиром Мусієм та його заступником Олегом Концемалом.

    Присутні на заході представники молодіжної пластунської організації схилили жовто-блакитний та червоно-чорний прапори до пам’ятника герою.

    [​IMG]Фото 4. Всі присутні разом з бандуристом Назаром Волощуком виконали гімн України

    Хто ж такий Володимир Оскілко, і чому так склалась доля молодого талановитого українського патріота? Чому він зрозумів задум Москви швидше, ніж ті хто був поряд, хто захищав УНР, включаючи і Головного Отамана УНР Симона Петлюру?

    Про це можна дізнатись ознайомившись з докладним дослідженням подій тієї пори відомого рівненського письменника Євгена Шморгуна, його новою книгою «Громове дерево» (Рівне, видавництво «Волинські обереги», 2019 рік).

    Ця книга – спроба розібратися у тому, що сталось у Рівному у 1919 році, періоді коли місто стало столицею УНР, осередком земель де під вдалим керівництвом Володимира Оскілка ще зберігалась українська влада, українське військо на українських землях.

    [​IMG]Фото 5. Книга про Володимира Оскілко «Громове дерево» та її автор Євген Шморгун

    Виступ Євгена Шморгуна у Хотині – це ключова подія заходів вшанування і одночасно лікбез для тих, хто нічого не знав про події 1919 року у Рівному. Це роз’яснення для тих, хто однобоко
    коментує конфлікт двох українських діячів та патріотів того часу – Володимира Оскілка та Симона Петлюри.

    У своєму виступі пан Євген наголосив, що помилкове переконання Симона Петлюри (та його оточення, включаючи Євгена Коновальця) про можливість домовитись з більшовиками і Москвою про союз, то велика помилка, яку надалі було вже не можливо виправити.

    Намагання Оскілко щось змінити у вибраний ним спосіб, шляхом зміщення Петлюри – це крок певного відчаю, спроба молодого державника вплинути на товаришів, які стратегічно помилялись.

    [​IMG]Фото 6. Виступ Євгена Шморгуна на могилі Володимира Оскілко

    Відступаючи від теми події, радимо журналістам – запросити Євгена Шморгуна на студійні бесіди, на телеканали та радіо, щоб він мав змогу пояснити громаді у чому помилялись керівники УНР і що є цінними висновками для нашого сьогодення…

    Про плани належного вшанування Володимира Оскілко говорив голова Шпанівської сільської ради (ОТГ) до якої входять села Хотин та Городок, Микола Столярчук. Він зауважив, що уже йдуть розробки нового пам’ятника на могилі Оскілка і у планах є встановити його до 95-річниці смерті Оскілко у 2021 році.

    Також планується увіковічення героя пам’ятними знаками у самому Хотині, в туристично привабливих місцях. Уже є певні напрацювання які варто реалізувати. Голова подякував усім присутнім за участь у заході.

    [​IMG]Фото 7. Від місцевої влади виступив Микола Столярчук, голова Шпанівської сільради (ОТГ)

    У заходах у Хотині взяли участь представники «Союзу українок», які виконали ряд патріотичних пісень, та представники молоді з клубу козацького рукопашу “Роксоланія”, що у Рівному, на чолі з очільником клубу, Петром Велінцем.

    Від тих хто брав участь у встановленні першого пам’ятника на могилі Володимира Оскілка у 90-х роках минулого століття виступив колишній голова районного управління культури Микола Федоришин.

    Декілька слів сказав і спікер заходу, голова благодійного фонду «Погорина» (того фонду який накопичує кошти на патріотичні проекти подібного характеру), науковець і педагог, Анатолій Карпюк.

    Від патріотичної молоді, пластунської організації, виступив Юрій Шадий. Він підкреслив, що ми повинні шанобливо ставитись до усіх учасників визвольних змагань, та проаналізувавши їх діяльність, не повторювати помилок які зробили вони.

    [​IMG]Фото 8. Пластунів на вшануванні Володимира Оскілко представляв Юрій Шадий

    Завершальне слово від ініціаторів заходу, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області, сказав рівненський дослідник історії, архітектор, Валентин Дем’янов.

    Він наголосив, що усією громадою маємо декілька важливих завдань, які варто надалі вирішувати на рівні суспільства і влади:
    – Відновити історичну справедливість стосовно усіх забутих героїв України, вирваних з нашої пам’яті, з пам’яті усіх українців в світі;
    – Встановити цим забутим героям пам’ятні знаки, дошки, бо саме вони, ці герої, донесли до нас дух української незалежності, через віки та рішучу боротьбу;
    – Зробити правильні висновки з помилок минулого, наївних суджень що до справжніх намірів північно-східного сусіда, які у нього одні – імперські та завойовницькі.

    [​IMG]Фото 9. Завершальне слово від ініціаторів заходу сказав Валентин Дем’янов

    В кінці виступу, представник Товариства принагідно зауважив, що до дня вшанування героя руками членів Товариства пам’ятник було вичищено, вирівняно та піднято.

    Таким він буде до моменту, коли зусиллями Шпанівської сільради та небайдужих земляків, його замінять на новий, дійсно достойний могили генерал-хорунжого УНР, державного діяча української держави.

    У ході поминання члени Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області поклали до могили Володимира Оскілко кошик з квітами з поминальним написом на стрічці на знак пошани до великого земляка.

    До 130 роковин народження Оскілко у 2022 році Товариство вже ініціює поставити у селі Хотин пам’ятний знак достойний такої особистості як Володимир Оскілко.

    [​IMG]Фото 10. Могила Володимира Оскілко з квітами від Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області (2020 р.)

    Шпанівська сільська рада, та її очільник Микола Столярчук, у цих питаннях займають патріотичну позицію, проте, зрозуміло, розраховують на певну фінансову допомогу Рівненського району та Рівненської області, власне держави та небайдужих українців у світі.

    На цьому поминальні заходи були оголошені завершеними.

    Більшість присутніх, у цей жаркий і сонячний день, направились до Хотинського джерела (Першоджерела) щоб попити цілющої води та помилуватись красою прибережних краєвидів Горині.

    По дорозі обговорювали лишень одне питання – які висновки нам слід зробити з столітнього минулого, з часів УНР?

    Що треба зрозуміти з гіркого досвіду Оскілка, Петлюри та усіх очільників тієї держави, яких вбили більшовицькі найманці, зумисне заслані чекісти?

    [​IMG]Фото 11. Присутні на заході відвідали Хотинське Першоджерело

    А висновки вповні очевидні та зрозумілі. Вони, за сто років від УНР, з часів Володимира Оскілка, ніяк не змінились. Ось вони:
    – Імперським московським обіцянкам і вмовлянням, закликам до братства і дружби, довіряти ніяк не можна, бо все одно, як і за останні три століття, збрешуть та загарбають!
    – Москва завжди діє через п’яту колону, улещує, зваблює українську еліту, лишень з однією метою, щоб надалі викрутити руки, повбивати усіх опонентів, зробити українців холопами!
    – Як і сто років тому, нині Москвою поставлений до виконання той самий сценарій – брехливі обіцянки та задушливі обійми лукавого «брата»!

    Тому маємо бути пильними й розуміти уроки минулого!

    Не варто черговий раз ставати на московські граблі!

    Слава Україні!

    + Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області +

    Відео події на:
    Суспільне Рівне
    Біля Рівного влаштували пам'ять "конкурента Петлюри" – отамана Оскілка
    Ютюб
    View: https://www.youtube.com/watch?v=IpjUW1r-zbk


    джерело - "Родовід"
    У Хотині біля Рівного вшанували пам'ять генерал-хорунжого Володимира Оскілко | Родовід
  8. У 2017 році в центрі Історичної Волині, у місті Рівне, в центральному парку імені Шевченка були віднайдені цікаві підземелля. Дослідження цегляної кладки та розчинів стін спеціалістами з м. Києва показали – виявлені матеріали мають стосунок принаймні до 10-12 століть... Що це означає?

    Це означає, що місто Рівне значно старіше того віку про який говорять історики. І що легенди та перекази які кажуть про слов’янську древність міста, а мова йде про Суренж (Соуренж) Велесової книги, можуть мати матеріальне підгрунтя.

    Як же місто використало таку унікальну знахідку?Що зроблено для збереження нововиявленної культурної спадщини? Про це читайте у статті з інтернету яка подана нижче…

    Славних прадідів великих правнуки погані - про що говорять таємничі підземелля Рівного?

    Будь який народ у світі, який шанує своє минуле, крізь легенди та давні оповіді намагається відкрити ті сторінки власного далекого минулого, які, з різних причин, були вирвані з історії народів, затерті чи сфальсифіковані ворогами. Науковці 19 століття, які свято вірили, що легенди це лишень бурхлива фантазія та живописні казки, були жорстоко посоромлені самоучкою Генріхом Шліманом, якій на перекір усім глузуванням академіків від історії, провів масштабні розкопки на берегах Егейського моря та відкрив легендарну Трою.

    00.jpg

    З того часу, а особливо після ще декількох вдалих спроб розшифрування легенд, до них почали ставитись як до особливого матеріалу - глибоко зашифрованого, утаємниченого, міфологізованого, але досить достовірного.

    У радянські часи легенда про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, поряд з археологічними матеріалами, стала основою для вирахування часу заснування Києва, а далі і для 1500-річного святкування такої дати. Засновникам Києва, легенди про яких схоже існували вже у 11-13 століттях, почали ставити численні пам’ятники та знаки, переконуючи увесь світ у тому, що це земля наших предків, і, відповідно, наша земля. І це не зважаючи на те, що фактичного археологічного матеріалу про існування Кия, Щека, Хорива та Либідь не знайдено і до нині.

    01.jpg

    Давні легенди та оповіді у такий спосіб допомогли поглибити історичні відомості про час заснування міст та поселень на всіх континентах планети, відкрити нові археологічні культури, знайти докази існування загадкових народів та історичних осіб. Саме через це у другій половині ХХ-го століття в різних країнах світу стали активно аналізувати усі зафіксовані легенди як цінне джерело прихованої інформації.

    В цьому контексті варто зазначити, що побутування історичних легенд та оповідей на українських землях не менш цікаве і перспективне ніж у інших країнах світу. Найперше з тієї причини, що саме на цих землях народилось слов’янство, а надалі постав український етнос. Тому варто нагадати, що у цьому процесі особливе значення відіграв регіон Історичної Волині, де, за даними археології, і відбувався процес початкового слов’янотворення, а з часом постав осередок українського етносу.

    02.jpg

    Отже Історична Волинь, а це землі від Любліна до Житомира, від Прип’ятських боліт до теренів Львова, Тернополя і Хмельницького – це серце слов’янського світу, особлива територія, де у 14-16 століттях народилась Україна та український етнос. Про слов’янські витоки Волині згадують і оповіді «Велесової книги», особливого літопису з цікавою детективною історією віднайдення та розшифрування, який так вперто не бажала визнавати радянська наука, а нині не визнає частина заангажованих українських істориків.

    Спробою препарування оповідей та легенд «Велесової книги» стала видана у м. Києві 2006 року книга «Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)», яка локалізувала головні літописні події саме у Волинському регіоні та оголосила, що регіон міста Рівне та околиць є тим самим Суренжом (Соуренжом) де діяли давньослов’янські Старотці (відоміші нам як Рахмани) та волхви, які проводили мирну слов’янізацію навколишніх народів Європи та Азії, даруючи їм знання світобудови та духовні знання.

    Здавалось, що громадськість регіону Історичної Волині, а особливо Рівненщини та міста Рівного, отримали унікальну можливість розпочати пошукові роботи у цьому напрямку, можливість підтвердити чи заперечити висновки авторів книги. До того ж, як у зазначеному вище прикладі стосовно заснування Києва, з’явилась можливість розвивати нову тематику, залучати інвестиції та туристів на Історичну Волинь та у Рівне.

    03.jpg

    І в початковий період так і було. Місцева влада, засоби інформації так і вчиняли, допомагаючи авторам проводити геофізичні дослідження, популяризувати їх результати по радіо і на телебаченні, на зустрічах з українською громадськістю, на книжкових виставках. Про це часто згадує один з авторів книги у своїх виступах на телебаченні (відео 2017 року).

    Ідеями відтворення правдивої історії Історичної Волині з часом перейнялось і відроджене у Рівненській області «Товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області», яке поряд зі слов’янським періодом звернуло велику увагу на доленосні події 14-17 століть, зародження на Історичній Волині українського етносу та держави Україна.

    Товариство провело ряд власних досліджень які корінним чином змінили погляди дослідників на події 17 століття, особливо 1651 року, на результати головної битви того періоду - Берестецької (Берестецько-Мізоцької; відеофільм, частина 1, частина 2).

    Оптимізм членів Товариства базувався на планах Президента та Уряду країни, щирих бажаннях місцевої влади, збудувати на місці Берестецької битви, у заповіднику села Пляшева, новий музею битви, музей гідний такої масштабної європейської події (матеріали ЗМІ за 2009-2010 рік).

    04.png

    Було відібрано відповідне проектне рішення, вишукувались кошти для його реалізації. З того часу усі наступні урядники та місцеві чиновники теж обіцяли організувати будівництво. Проте нового музею у Пляшевій немає і до нині, а ентузіазм тих хто обіцяв згас. Це і не дивно, так як у місті Рівному, не зважаючи на потребу, досі немає звичайного міського краєзнавчого музею, не кажучи про пам’ятні знаки головному герою Берестецької битви, Івану Богуну. То чому дивуватись? (Обіцяли, але не побудували: музей Берестецької битви ).

    Важливим кроком у виправленні ситуації могли стати розкопки підземель у центральному парку імені Шевченка в м. Рівне 2017 року. Про ці підземелля писали ще у 2006 році автори книги «Велич Дулібії Рось. Суренж», про них говорили геофізики. Тут під фонтаном радянських часів, який місцеві жителі жартівливо називають «Стоматологом», стояли засипані підвали давньої споруди, на руїнах якої, найпевніше у 18-19 столітті, місцевими окатоличеними та ополяченими українськими князями Любомирськими було збудовано невелику літню резиденцію (її називали палацом «На гірці»).

    Ця літня резиденція була знищена десь у першій половині ХХ століття. Проте давні підземелля під спорудою збереглись, бо були засипані будівельним сміттям. Розчищенням підземель на благодійних засадах у 2017 році якраз і зайнялись члени Товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області.

    05.jpg

    Дослідження будівельних матеріалів підземелля «На гірці», що слідувало за розчищенням, показало – знахідка унікальна своїми особливими вапняно-цем’янковими розчинами, а такі були у вжитку лишень до середини 13 століття, і є ровесницею багатьом давнім спорудам 10-12 століття н.е. в Україні.

    Тобто, вона ідентична Десятинній церкві, Золотим Воротам, Софійському собору, церкві Спаса на Берестові, Михайлівського собору Видубецького монастиря, храмам Києво-Печерської Лаври у Києві, давнім соборам Чернігова, Переяслав-Хмельницького, Новгород-Сіверського, історичним спорудам Володимира-Волинського, Зимного, Галича, Холма! (Древнє Рівне наздоганяє Київ: Підземелля «на Гірці» вже датують ХІ-ХІІ сторіччям (ФОТО) )

    Про це докладно на прес конференції у Рівному розповіла Юлія Стріленко - провідний український спеціаліст у галузі історичних будівельних матеріалів, технолог, академік Академії Будівництва України, людина з унікальним досвідом, знаннями та науковим авторитетом, автор видання "Техніко-технологічні дослідження матеріалів пам'яток в процесі архітектурно-археологічних досліджень", (Рівне засноване не в 1283 році, а набагато раніше ).

    06.jpg

    Здавалось би, ось воно, те, що відкриє нові історичні пошукові горизонти, приверне увагу до історичного значення регіону, відкриє загадки волинських легенд, підніме імідж міста, його вік, допоможе прочитати таємниці міста Рівного та регіону! ( Рівне постаршало... ).

    А для цього, для подальших досліджень, лишень треба належно зберегти пам’ятку, перетворити її у об’єкт консервації, піддавши професійній музеєфікації, як на тому наполягала спеціаліст з Києва. Бо саме під ідею збереження пам’ятки, як писала тоді преса, залучались європейські інвестиції – цільові гранти Євросоюзу для збереження культурної спадщини у місті Рівному.

    Проте, згодом, за дивних обставин, все напрацьоване… відкидається.

    Натомість постає проект рівненських чиновників під пафосною назвою «Таємничі підземелля Рівного», який пропонує перетворити унікальну археологічну та історичну пам’ятку на… квест кімнати – ігрові кімнати для дітей! До того ж ці кімнати мають бути накриті чудернацькими новобудовами з бетонних кілець, значенню яких має відповідати дизайнерське оформлення приміщень, яке посягає на найцінніше – унікальні цем’янкові розчини старовинних стін.

    07.jpg

    Напевно саме з цієї причини цінний історичний об’єкт організатори такої реконструкції намагаються омолодити в часі. Дослідження Стріленко уже не згадуються, а підземелля називаються льохами палацику Любомирських, яким не більше двох сотень років!?

    «Таємничі підземелля Рівного», як проект, з того часу активно рекламується, не зважаючи на те, що він відверто ігнорує ідеєю належної консервації та збереження унікальної пам’ятки, і не залишає ніяких шансів для подальшого дослідження самого об’єкту, його найближчого оточення.

    Схоже Рівному не потрібна правдива історія. Як і не потрібний шанс на вивчення унікального об’єкту, ровесника найдавніших мурованих будівель в Україні. Натомість громаді підсовують відверту профанацію самої ідеї збереження культурної спадщини, яка є нічим іншим, як відвертим нищенням найціннішого, тисячолітнього, що є скарбом українського народу!

    08.jpeg

    От і виходить, що вся декларована таємничість підземель Рівного чиновниками від культури сягає якихось двох століть, недалеких часів панування Річі Посполитої, Російської імперії, Польщі та СРСР. А вся увага ними концентрується на окатоличених та ополячених Любомирських, які, нібито, побудували ці підземелля, що згодом стали такими «легендарними».

    Чи не смішно від такого трактування?

    Але найболючіше не це… Реалізація ідеї ігрових кімнат в унікальному історичному об’єкті, привела до фактичної втрати його як історичної споруди, яка мала шанс стати родзинкою та справжньою тисячолітньою туристичною принадою міста. Тепер, після подібних «реконструкцій», це навряд чи станеться.

    В цьому сенсі досить дивною виглядає позиція рівненських істориків та археологів, які навіть не намагались заперечити чиновникам. Скоріше навпаки, вони ніяковіли і підтримували радянську, а нині московську історичну парадигму вдаваної української безродності, «освячену» в Україні такими науковцями, як Петро Толочко ( Історичні реконструкції як інструмент гібридної війни | Родовід ).

    09.jpg

    На це вказує участь подібних істориків у побудові в Рівному драккару «Гунгнір», такій собі імітації окультного човна-дракона вікінгів, якого на Волині ніколи не було. Навіщо науковцям захоплюватись тим, що до слов’янської та української історії краю не має ніякого стосунку?

    Та і звідки у чиновників та науковців потяг до ідеологічної профанації та підігрування «русскому миру»? Звідки бажання допомоги тій ідеології, яка намагається нас, українців, зробити безбатченками та безродченками, залишаючи без знань про наше справжнє минуле?

    Кожному свідомому українцю, а наперше рівнянину, варти задати собі запитання - що історично важливого залишилось від справжніх таємничих підземель та давніх легенд міста, від тисячолітньої історії слов’ян, а далі і українців, у розрекламованому проекті «Таємничі підземелля Рівного»? Що?

    10.jpg

    І чи чудернацький новотвір у парку Шевченка, який поховав унікальну пам’ятку щонайменше 10-12 століть, стимулює нас до патріотизму і пошуку глибинного коріння українців та слов’ян?

    Недарма, споглядаючи розриті могили та понівечені ворогами святині минулого, геніальний Шевченко писав про сучасників – «славних прадідів великих правнуки погані!».

    Але хіба це не про сьогодення? Хіба це не про Рівне, про чиновників та істориків регіону?

    На завершення залишається ще одне важливе запитання... Кому і навіщо потрібне втаємничення справжньої історії України такими галасливими, але пустими по суті проектами, як от у Рівному? Як гадаєте?

    Рівне-Київ, 29.05.2020 р.



    Джерело статті - Таємниці таємничих підземель Рівного — Последние новости Украины и мира vremya.eu
  9. «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області» по завершенні Колядних свят, 23 січня 2020 року, урочисто передало величного Дідуха, який стояв на майдані Незалежності у Рівному, на постійне експонування до Національного центру народної культури у м. Києві – музею Івана Гончара.

    Колектив Національного центру швидко і з радістю відреагував на пропозицію стати хранителем величного українського православного оберегу.

    [​IMG]
    Фото 1. Музей Івана Гончара – Національний центр народної культури у м. Києві

    Відтепер, та протягом наступних років, величного рівненського Дідуха має нагоду побачити вся Україна, численні гості Києва, шанувальники української культури та туристи зі всіх країн світу.

    Нагадаємо, що рівненський Дідух є унікальним. Він відповідає усім сакральним вимогам структурної будови Світлого Ірію. Висотою більше 4-х метрів, він стоїть на трьох ногах, має чотири канонічних рівні та вінчається дванадцятикутною зіркою – символом Творця.

    [​IMG]
    Фото 2. Рівненський Дідух в музеї Івана Гончара в м. Києві

    В урочистому дійстві, передачі Дідуха музею, взяли участь представники Товариства з Рівного, керівництво «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури» з м. Києва (голова Бур’янова Марина Іванівна), керівництво та працівники музею Івана Гончара (генеральний директор Гончар Петро Іванович, заступник генерального директора Пошивайло Тетяна Миколаївна), члени Міжнародної Асамблеї ділових кіл (віцепрезидент Вознюк Віктор Володимирович), запрошені гості та небайдужі українці.

    Усі виступаючі зазначили, що величний український оберіг з теренів Історичної Волині має навертати всіх небайдужих українців на вивчення нашого історичного коріння, православної духовної спадщини предків.

    [​IMG]
    Фото 3. Подячне слово генерального директора музею Петра Івановича Гончара

    Представники рівненського Товариства зазначили, що віднині Національний центр народної культури має стати головним хранителем величного православного Дідуха, місцем де кожен українець зможе відчути енергетику сакрального оберега, який символізує структуру Всесвіту та його духовної основи.

    У відповідь працівники музею зазначили, що вони з радістю беруть на себе такі зобов’язання, оскільки вражені досконалістю самого Дідуха, його особливою символікою та сакральним змістом.

    [​IMG]
    Фото 4. Від нині Дідух слугуватиме всьому українському народу!

    На урочистій події звучали поезії про українську духовність від Вознюка Віктора Володимировича (віцепрезидент Міжнародної Асамблеї ділових кіл).

    Присутніми було констатовано, що подія – це лишень початок майбутньої плідної співпраці музею Івана Гончара, «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області», та усіх небайдужих до долі України організацій та людей.

    [​IMG]
    Фото 5. Члени рівненського Товариства розповіли про значення Дідуха як українського оберега

    У своїх виступах представники Товариства розказали про етапи дослідницької роботи яка передувала створенню величного Дідуха, про тих людей, які були натхненниками самої ідеї створення величного Дідуха і які працювали над реалізацією задуму.

    Члени Товариства, жіночої секції «Берегиня», провели короткий майстер-клас з виготовлення родинних Дідухів. Творчий керівник розказала про способи соломоплетіння, про особливості технік формування православних оберегів.

    [​IMG]
    Фото 6. Майстриня Тетяна з «Берегині» провела майстер-клас з виготовлення Дідухів

    Вона зазначила, що у давнину такі обереги на Коляди та Різдво, виготовляла кожна українська православна родина.

    Було підкреслено, що «Берегиня», як частина «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області» і надалі намагатиметься популяризувати українські сакральні обереги (Дідухи, жайвори, символи Кола життя), і вчити зацікавлену молодь їх виготовленню.

    Дійство навколо відкриття експозиції рівненського Дідуха відбулось в урочистій обстановці та з патріотичним піднесенням.

    [​IMG]
    Фото 7. Буклети про сакральне значення Колядних свят для відвідувачів музею

    Працівники музею, члени рівненського Товариства, всі присутні на заході, зійшлись на тому, що українцям варто потрапити до музею Івана Гончара, де представлено величного Дідуха, щоб отримати особливу нагоду доторкнутись до сакрального православного минулого України!

    Слава Україні!

    Адреса експозиції – м. Київ, вул. Лаврська, 19, музей Івана Гончара

    + + +

    Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області

    24.01.2020

    Джерело - rodovid.rv.ua
  10. Українські православні традиції, що їх вивчає та популяризує «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області», у всій своїй повноті повертаються у Рівне.

    Як і обіцяло Товариство, на Святвечір 6 грудня 2020 року, о 16 годині, з дозволу міського керівництва, воно встановило на майдані Незалежності величного Дідуха. Це подарунок місту, містянам, усім українцям, до свята православного Різдва.

    [​IMG]
    Фото 1. Дідух – давній православний символ Творця та Світлого Ірію у Рівному


    Особливістю цього Дідуха є його розміри та форма. Загальна висота Дідуха від бруківки, до вершечка зірки-хреста (включаючи престол) становить 4,3 метра.

    Крім того Дідух відповідає усім сакральним вимогам стосовно ієрархії Світлого Ірію та Прави. Він стоїть на трьох ногах, які творять конусну форму, та має чотири канонічних рівні. Вінчається Дідух дванадцятикутною зіркою – символом Творця.

    [​IMG]
    Фото 2. Так виглядає рівненський Дідух після встановлення на Святвечір 2020 р.


    До створення величного Дідуха доклали свої зусилля багато членів Товариства, та особливо жіноча секція «Берегиня», які займаються відтворенням давніх українських ремесел: ткацтва, вишивання, виготовлення оберегів і т. п.

    Саме ці майстрині у 2019 році засіяли й зібрали урожай жита, для виготовлення Дідухів, цього та інших, і майже півтора місяця займались кропіткою роботою над подарунком для міста Рівного.

    [​IMG]
    Фото 3. Руками цих працьовитих жінок був виготовлений унікальний Дідух


    На Святвечір, для встановлення Дідуха у центрі Рівного, зібрались члени Товариства, небайдужі рівняни, ті хто сприяє роботі Товариства.

    Всім охочим були роздані друковані матеріали, які пояснюють значення українських Колядних традицій, символіку Дідуха та особливості Святвечора та зустрічі Різдва Нового Кола Року.

    Українці мають знати, що Коляда – це низка свят, які славлять Творця та всю Небесну ієрархію Світлого Ірію, душі славних предків.

    [​IMG]
    Фото 4. Рівняни з захопленням оцінюють величного рівненського Дідуха


    Зрозуміло, що усі фінансові витрати, усі підготовчі роботи, формування каркасу Дідуха, його перевезення та установка, не могла відбутися без сприяння усіх членів «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області».

    Товариство є дружньою організацією, яка має на меті дослідження та відновлення основ української культури, українських духовних традицій, вивчення давнього Православного Світогляду і донесення його знань суспільству.

    [​IMG]
    Фото 5. Група з членів Товариства перед дарованим Рівному Дідухом


    Члени Товариства хотіли б, щоб усі рівняни та гості міста ставились би до такого поважного символу, як Дідух, з належною повагою. Бо він є сакральним православним символом, найшанованішим у наших давніх православних предків.

    Варто також розуміти, що неналежне ставлення до символу Творця та Світлого Ірію, може несподівано гукнутись тим, хто не шанує Боже.

    [​IMG]
    Фото 6. Рівняни з задоволенням фотографуються перед рівненським Дідухом


    Дарований Товариством Дідух має простояти на головній площі міста щонайменше до кінця Водохреща, тобто до 21 січня 2020 року.

    Тому запрошуємо усіх рівнян та гостей міста приїхати у центр міста, побачити цей величний православний символ, показати його своїм дітям і внукам!

    [​IMG]
    Фото 7. Пам’ятна таблиця про дарування Товариством Дідуха місту Рівному


    І як казали наші предки сотні й тисячі років тому:

    Коляда народилась!

    Славимо її!

    + + +

    Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області

    06.01.2020 р.

    Джерело rodovid.rv.ua
  11. Нині українським православним з ініціативи зовнішніх сил нав’язується дискусія стосовно святкування Різдва не 7 січня, а 25 грудня.

    Ініціатори кажуть, що це дуже «сучасно» і відверто по «європейські» бути разом з католиками і протестантами та святкувати Різдво у терміни які колись встановив Ватикан. Але чи так це насправді? Чи усе так мило і просто?

    [​IMG]

    Рис 1. Коляда та Різдво – душа українського народу!

    Знавцям давнього українського Православного Світогляду вповні очевидно, що ідея «спільного» святкування є нічим іншим, як духовною пасткою для православних, лукавим єзуїтським вивертом, облудою, яка позбавляє українців останніх духовних коренів.

    Вона допомагає Ватикану та Москві просувати виключно власні інтереси, тихо планувати лукавий переділ українського православного простору.

    Але чому перенесення Різдва на 25 грудня, з позиції знавців давнього Православного Світогляду, принципово не можливе?

    Що унеможливлює різдвяне «єднання» з католиками та протестантами?

    Справа у тому, що мова йде про два, абсолютно різних Різдва!

    Перше: давнє Православне Різдво – Різдво Кола Нового Року, Коляда, народження Творцем нової Програми на новий рік (стається 7 січня).

    Друге: католицько-протестанське Різдво – день народження юдейського месії, Христа, 25 грудня (дата не підтверджена і не обґрунтована ніякими доказами).

    [​IMG]

    Рис 2. Коло Року – Православний календар з Колядним циклам та астрономічною основою

    За давніми православними даними Хрест Отця Господа (Ясус-Ясунь) народився зовсім у інший час, літній, і це добре підтверджує Біблія.

    Але, окрім конфлікту двох різних подій, названих Різдвом, є ще один ключовий момент: чи мають взагалі право миряни та церковний клір обирати дати таких святкувань?

    Бо свята – це дні духовного кормління, передачі Божої благодаті, дні які визначає сам Бог! Це дні наповнення душ вірних живильною силою Духа Святого!

    То чи не є богохульством намагання керувати Богом? Чи не є гріхом сама думка гордівливого самоуправства?

    Переконані, що так!

    Але чому мова йде про богохульство та самоуправство?

    Спробуємо пояснити…

    Різдво Кола Нового Року – це головне свято Колядного циклу. Циклу встановленого для Землі Творцем. Циклу який визначає порядок заміни Програми Старого Кола Року для нашої планети на Нове Коло Року, на наступний рік.

    Колядний цикл триває майже місяць, від початку зимового Сонцестояння (21 грудня) до кінця Водохреща (21 січня). В його центрі – Різдво Кола Нового Року, найвеличніша подія, поява та становлення нової Програми земного розвитку, яка роджена Творцем!

    Перша половина Колядного циклу – це згасання старого Кола Року Землі, яке реалізувалось і відійшло на Святвечір (6 січня).

    Друга половина Колядного циклу – це народження і зростання у силі нової Програми Нового Кола Року (з 7 січня), яка згодом наповнюватиме енергіями Творця мир Землі увесь рік (рис 3).

    [​IMG]

    Рис 3. Схема Православного Колядного Циклу, де початок – зимове Сонцестояння

    Базова точка початку Колядного циклу – це перший день зимового Сонцестояння. Так визначено Творцем, і так було на планеті десятками тисяч років!

    Про це завжди знали носії та хранителі Православного Світогляду – православні рахмани та волхви минулого.

    Тому Колядний цикл, і відповідно Різдво Кола Нового Року, ніколи не залежали від земних календарів!
    Особливо таких історично молодих як Юліанський та Григоріанський.

    До того ж астрономічна довжина року у сакральному календарі немає ніякого значення!
    Бо земний рік завжди має чотири базові точки (дві Сонцестояння, дві Рівнодення), до яких прив’язаний календар Православних свят.

    Саме з цієї причини у давнину будувались кромлехи – астрономічні обсерваторії та святилища, на яких рахмани визначали дати Сонцестоянь та Рівнодень і які ділили рік на чверті.

    Кромлехи споруджувались по всій Європі та на інших континентах (зразком є Стоунхендж у Британії). Таких було тисячі, різних за конструкціями та матеріалами (камінні, дерев’яні, ґрунтові).

    Кромлехи будувались і на землях України, десятками і сотнями. Вони виконували роль святилищ. Такі оббудовували стінами і накривали дахом, тоді вони ставали храмами (церквами).

    Саме тому усі православні церкви минулого виконували роль обсерваторій. Через це у них чітка орієнтація схід-захід, зручна для визначення Сонцестоянь та Рівнодень – основи Православного календаря!

    [​IMG]

    Рис 4. Кромлех Стоунхендж – обсерваторія-святилище віком понад 5-6 тис. років

    Для рахманів та волхвів минулого особливо важливим було знати точний день початку зимового Сонцестояння (нині 21 грудня). Бо до нього був прив’язаний весь Колядний цикл та свята першої чверті Кола Року.

    Рахмани знали – момент зміни Кола Року наступає за 16 днів після Різдвяного посту, нині між 6 і 7 січнем.

    А 7 січня – це перший день Православного Різдва Нового Кола Року, свято. Одночасно це день який формує порядок свят у всій першій чверті року – Водохреща, Стрітення, Великодня…

    Про особливості і значення свят першої чверті, та про самі чверті, можна прочитати у статті «Український православний календар – світла спадщина предків».

    Але чому перенесення святкування Православного Різдва з 7 січня на 25 грудня не припустиме для православних?

    Бо період з 21 грудня до 6 січня означений особливим станом падіння енергетики Старого Кола Року. А далі, від 7 січня до 21 січня, з моменту появи Нового Кола Року, лиш починається поступове наростання енергетики Нового Кола.

    Це період коли брама Яви відкрита!

    У цей час світлі душі явлених людей перебувають під захистом Вишніх сил (бо є небезпека з боку темних сил).

    Саме для цього захисту у першій половині Колядного циклу передбачений Різдвяний піст у 16 днів, з 21 грудня по 6 січня. Бо піст – це зв’язок з Вишніми силами, з Богом /ПІСТПрохід (в) Ірій Світлого Творця (для душ православних)/.

    З цієї ж причини в наступний період Колядного циклу, від 7 січня до 21 січня, передбачена серія коротких Хрещенських постів, вже після святкових днів: Різдва – 7-9 січня, Оглядин – 14 січня.

    [​IMG]

    Рис 5. Давній слов’янський кромлех-святилище на острові Хортиця (Україна)

    У період Коляди відкритим доступом в Яву намагаються скористатися темні сили, атакуючи лукавими спокусами необачних та не надто розсудливих, які відступають від Православного Світогляду.

    Відступники попадають під вплив темних сил, особливо ті з них, хто у дні Колядних постів бере участь у гульбищах та веселощах, у застіллях та пиятиках.

    Тому постає просте запитання.

    Чому ініціаторам «спільного» святкування Різдва стало до вподоби не 7 січня, а дні Православного посту, час затухання Старого Кола Року? Чому 24-25 грудня (Різдво месії) та 31 грудня-1 січня (зустріч так званого нового року)? Думаємо не важко здогадатись…

    Натомість вповні очевидно, що для темних сил кінець грудня-початок січня стає періодом великого бенкету, часом поживи енергетикою душ наївних та нетямущих.

    Тому таким не варто нарікати на когось, коли прийде пізніша розплата за гріх – важкі хвороби, сімейні проблеми, неочікувані трагедії!

    Бо порушник Колядних постів, свідомо чи ні, вчиняє наступне:

    1. Бере участь у руйнуванні Колядного циклу, даного Творцем;
    2. Повністю ігнорує духовні стосунки з Правою та Творцем;
    3. Відмовляється від духовного кормління Вишніми Силами та Творцем;
    4. Породжує власні духовні і тілесні проблеми, ставить свою духовність та життя під загрозу.

    І ще…

    Недоброзичливці з-за меж України та їх поплічники в середині України весь час переконують православних, що Різдво 7 січня, це такий собі символ єднання з Москвою і РПЦ.

    Головно такі голоси лунають з Заходу, від прихильників католицизму та протестантизму.

    Проте це відвертий блуд!

    Бо ні Москва, ні РПЦ, не надто розуміються на далекому для них Колядному циклі, і тому не піднімають голосу на захист такого. Бо їм це не вигідно!

    Чому ж? Може тому, що ситуація складається на користь Москви та Риму?

    [​IMG]

    Рис 6. Чи цікавить їх правда справжнього Православного Світогляду?

    Зовсім недавня зустріч папи Римського та патріарха Московського з цього приводу наводить на різні думки. Є переконання, що Москва у такій ситуації готується «спасати» православних України від уніатства та католицизму! А прихильники Риму відверто педалюють власні єзуїтські інтереси в Україні!

    Чи не повтор це сценарію 16-17 століття з поділом України на сфери впливу? Чи не спільний це інтерес Ватикану і Москви задушити українське Православ’я та його духовні основи?

    А можливо це реалізація плану по конфесійному, а далі земельному поділу України? Адже так уже було!

    Тому висновки напрошуються самі собою.

    1. Маємо чергову спробу нищення Колядних основ давнього та правдивого Православ’я, яке має свої корені у глибині десятків тисяч років!

    2. Маємо спробу підміни Православного Різдва Кола Року, Різдвом месії, який не має стосунку до Коляди та до Хреста Отця Господа, як і до справжнього дня народження Хреста!

    3. Маємо спробу спокусити православні душі і кинути їх у великий гріх у час Різдвяного посту, того посту, який дозволяє захистити православні душі в період духовної відкритості Яви!

    4. Маємо ознаки змови певних сил Заходу і Сходу, що до православних України, їх поділу на «про католицьких» та «промосковських», що є прямою небезпекою для цілісності і суверенітету держави Україна! .

    І на сам кінець…

    [​IMG]

    Рис 7. Шанування заповітів Творця – дорога в справжнє майбутнє!

    Іноземні ініціатори з піною у рота спонукають українських православних робити вибір, який вчиняти ні вони, ні розгублений український церковний клір, не мають права!

    Православних підбивають до гордівливості та егоїзму, ставлячи задуми лукавих смертних вище волі Творця!

    І це у період Коляд, період зміни Кола Року, коли треба схилити голову та просити духовної допомоги у Творця і Прави!

    То чи не підштовхування це нас до найважчого гріха? Чи не блуд?

    Українці! Православні!

    Не слухайте лжепророків!

    Слухайте Предків, тих які десятками тисяч років берегли Православну основу Колядного циклу, які берегли сакральність Різдва Кола Року, а з ним свою душу і тіло!

    В цьому українська духовність та українське єство! Бережімо їх!

    Слава Творцю!

    Слава Коляді!

    + + +

    По матеріалах з інтернету

    Скачати календар Коло Року:
    Коло Року (аркуш 1)
    Коло Року (аркуш 2)
  12. Питання збереження давніх слов'янських православних сакральних місць нині, у період активних перетворень та будівництв, постає особливо актуально. Стосується воно і найдавніших слов'янських територій, які розміщуються в Волино-Карпатському регіоні, найперше на історичній Волині (нині північно-західний регіон України та окремі землі Польщі та Білорусі), власне, на Погоринні, більша частина якої припадає на Рівненську область.

    Саме тут знаходяться ті місця, які були серцем першої слов'янської держави нової ери в Європі - Дулібської (Дулібського Союзу 1-9 ст.н.е.).

    Саме тому місцеві інтузіасти наполегливо прагнуть зберегти давні святі місця, серед яких унікальні, такі як Хотинське джерело (Першоджерело) поблизу Рівного.

    Про історію рятування джерела ентузіастами "Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Рівненської області" та місцевою владою від занепаду та захаращення читайте у статті, що нижче...

    ДЖЕРЕЛО У ХОТИНІ — БЕРЕЖЕМО УКРАЇНСЬКІ СВЯТИНІ!

    [​IMG]
    Фото 1. Хотинське Першоджерело нині

    Славне минуле унікального джерела в с. Хотин, або Першоджерела, як називають його дослідники слов’янського минулого краю (бо так, за їх переконанням, джерело називали перші духовні очільники Дулібської держави), сягає багато тисячолітньої сивої давнини.

    Так, так… ми не помилились, багато тисячолітньої давнини.

    У ті славні часи, які описані у давньому літописі, Велесовій книзі, подібні джерела надзвичайно шанувались і коло них завжди будували православні святилища і храми. Не була виключенням і місцевість коло Горині, де нині села Хотин та Ходоси, яка відзначалась своїм унікальним рельєфом, цілою купою городищ та маяків, та зручним виходом до річки Горинь.

    Саме ця інформація, та велика шана до давнього православного слов’янського місця, підштовхнули небайдужих людей, членів громадської організації «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області», до задуму стосовно опорядження та благоустрою Першоджерела, яке у той час інтенсивно захаращувалось сміттям та занепадало.

    [​IMG]
    Фото 2. Першоджерело станом на 2005 рік — фото з книги «Велич Дулібії. Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)»

    Розуміючи справжнє значення Першоджерела для історії України та Волині, у членів Товариства стискалось серце від суму та болю через такий стан унікального місця. Було прийнято рішення змінити ситуацію, допомогти Першоджерелу!

    Проте, усе по порядку…

    Усе розпочалося у 2014 році, коли біля джерела з’явився химерний дерев’яний навіс, у якому полюбляли пиячити «відпочиваючі», повсякчас залишаючи після себе купи сміття та бруду. У той же час поряд, з обох боків від джерела, місцеві жителі «організували» два великих звалища сміття. Дощова вода розмивала їх і несла брудну воду в русло струмка, що витікав з Першоджерела.

    З часом у руслі, по якому чиста джерельна вода колись потрапляла в річку, можна було побачити всілякий непотріб – пляшки, пластикові мішки, старе взуття, ганчір’я… Звичайно, ж така ситуація була надзвичайно гнітючою.

    До того ж пагорби над джерелом поросли кущами, так, що сонце ледь-ледь пробивалось навіть у сонячний день, а на схилах з’явились високі бур’яни, які глушили траву, і пагорби довкола джерела стояли майже голими.

    [​IMG]
    Фото 3. Сільский голова та ініціативна група Товариства оглядають критичний стан Хотинського Першоджерела (2014 рік).

    Ініціативна група членів Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області, розуміючи всю значимість цього місця, вирішили виправити ситуацію.

    Найперше звернулись за допомогою до місцевої влади, з проханням знести навіс для пиятики та сприяти закриттю несанкціонованих звалищ.

    У відповідь на прохання Товариства, сільський голова, Микола Столярчук, та дільничний інспектор, підтримали знесення навісу, як і ідею прибирання вказаного місця. Цікаво, що таке рішення не підтримувалось частиною місцевого населення (казали, що «хай буде як є»).

    Ініціативна група, включаючи членів Товариства, організовувала прибирання території та зайнялась ліквідацією смітників (їх засипали землею). Було очищене русло та прибрані рештки навісу. Було вивезено декілька машин різноманітного мотлоху знайденого у руслі струмка.

    Під час цієї роботи джерело ніби скидало бруд шарами. Перед волонтерами відкривались все нові та нові шари сміття, яке накопичувалось десятиліттями.

    Робота велась в основному навесні та восени, коли найбільше було потрібно прибрати територію вже від нового сміття, яке приносили відвідувачі, та свіжого опалого листя та гілок.

    [​IMG]
    Фото 4. Роботи волонтерів по очищенню та облаштуванню Хотинського Першоджерела (2014 рік)

    У багатьох людей, членів Товариства, волонтерів, які бачили вражаючі результати своєї праці, наростало бажання і далі опоряджувати джерело та поліпшувати благоустрій території навколо нього.

    І знову ініціатори звернулись до Шпанівського сільського голови, Миколи Столярчука, який підтримав пропозицію та запалився ідеєю благоустрою та шанобливого облаштування джерела.

    Варто відзначити, що і Шпанівська сільська рада не стала осторонь важливої справи, розглядаючи можливість фінансування доброї справи.

    [​IMG]
    Фото 5. Хотинське Першоджерело взимку 2015 року

    Варто зазначити, що початкові роботи по благоустрою джерела здійснювались переважно на волонтерських засадах, як і за кошти волонтерів.

    Так, у певний час, допомогла пожежна частина, яка віднайшла мотопомпу необхідної потужності, щоб під час влаштування нового бетонного круга відкачувати воду з джерела. Матеріал про це потрапив у пресу – Як рівненські МНСники рятували джерело | ОГО

    Звичайно ж, значні роботи зусиллями волонтерів було зробити не можливо. Саме тоді надійшла допомога сільської ради, найперше фінансова.

    Було обрано підрядника робіт, ТзОВ «Волинь-буджитло», який з самого початку долучався до робіт очищенню джерела на волонтерських засадах.

    В подальшому фахівці ТзОВ «Волинь-буджитло» намагались якнайкраще відтворити ідеї народжені в ініціативній групі, реалізувати завдання очільника сільської ради по благоустрою, створити зручності відвідувачам та зберегти красу цього місця.

    [​IMG]
    Фото 6. Хотинське Першоджерело у 2017 році

    Почалось перше офіційне фінансування, яке прискорило створення благоустрою, яке б убезпечило джерело від варварського ставлення недоброзичливців. Тому справа набула нової швидкості та розмаху.

    Коли були освоєні перші виділені кошти – результати сподобались усім. Проте робота тільки набувала розмаху…

    Так пройшло три роки. І крок за кроком джерело якісно змінювалось. Воно поволі ставало туристичною принадою!

    Далі почала реалізовуватись ідея облаштування хрещенської купальні, в яку б потрапляла вода з Першоджерела. Уже зараз купальня набуває нового вигляду. Але по переду тут ще багато роботи і не все задумане нині виконано.

    Проте вже у січні 2019 року Шпанівською ОТГ було організовано купання людей на Водохреще в цілющій воді Першоджерела.

    [​IMG]
    Фото 7. Хотинське Першоджерело стало популярним місцем відвідувань для рівнян та гостей області

    І на останок…

    Першоджерело у Хотині – це місце сповнене легенд та забутої історії. Тієї правдивої історії, яку від нас сховали чужинські імперії та поблажливі до них історики, і які кажуть, що у українців немає і не було глибокого історичного минулого…

    Та чи згодні ми з цим? Чи будемо слухати чужинських ідеологів?

    Тому, дай нам Боже берегти та шанувати свою землю, відроджуючи кожен історичний клаптик, велич давніх слов’янських, дулібських, православних сакральних місць. Тих, які залишили нам славні предки!

    Тож надіємся, що справа відродження древнього Першоджерела у Хотині стане не марною і кожен, хто хоч раз побуває у цьому благодатному місці, понесе крізь життя неповторний смак «живої» води.


    Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області
    2019 рік.

    + + +

    Джерело - Святояр Рось: Джерело у Хотині – бережемо українські святині!
  13. Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині 19 - на початках 20 століття. У другій половині 20 століття таке бачення було модернізоване під партійною-державну ідеологію СРСР та нав’язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.

    Для радянського викладу української історії традиційно використовувались так звані давньоруські літописи, які були скомпільовані у московському царстві у 15-16 століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині-України (див. статтю "Війни проти слов’янського світогляду у 6 ст. до н.е. – 19 ст.н.е." та карти Волині-України).

    Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початках 16 ст.н.е., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря (див. статтю "Битва під Оршею 1514 року").

    Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім’ї Романових. Цар Петро І у 1713–1721 роках, привласнивши назву слов’янської держави Рось, перейменував далеке північне царство у Російську імперію.

    Імперія Романових у кінці 18 ст.н.е. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією (uk.wikipedia.org/wiki/Поділи_Речі_Посполитої).

    На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король та магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.
    01_00_new.jpg
    При останньому королі Речі Посполитої, Станіславі Августі Понятовському, для боротьби з українською елітою був створений королівський орден святого Станіслава (у 1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.

    Після поділів Речі Посполитої, у 1772-1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.
    01_01_new.jpg
    Обґрунтуванням такого терору, для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько-татарські) сім’ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів.

    Такі тексти умисне прив’язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно-угрів, мосхів, яхів) до слов’янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов’янську та українську минульщину.

    Під час великих пожеж, у так звані смутні часи (1598-1613 р.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена.

    Але, після приведення на царство сім’ї Романових та закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направлялось до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.

    На базі таких компілятів (Радзивіллівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список та інші) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії.

    Роботу над трактатом Олександр І доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", потомку знатного татарського роду, відомого як рід Кара-Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику - Миколі Карамзіну.

    Багатотомна "Історія держави Російської", з під пера Миколи Карамзіна, вийшла з друку у 1818 році. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики - Сергій Соловйов та Василь Ключевський.
    01_02_new.jpg
    Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12-ти томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів та школярів.

    Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялась імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім’ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких та Боголюбських - тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у 12 ст.н.е.

    У той же час йшло сплановане царатом нищення потомків знатних українських родів, носіїв давньослов’янського, роського, давньоукраїнського світогляду - Старотців-Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини.

    По усіх південно-західних губерніях набували сили все нові та нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов’янських та українських книг (див. перелік заборон).

    Цілеспрямована боротьба зі слов’янською та українською спадщиною продовжувалась до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім’ї Миколи ІІ (1917 – 1918 р.).

    У багатьох народів імперії з’явились можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.

    Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922-1991 р.).

    На тлі воєнних дій сусідні до України держави отримали нагоду приєднати до себе частини її земель (Польща, Румунія, Угорщина). На усіх українських теренах почалась широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам’яті.

    Так ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого як прив’язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть.
    01_03_new.jpg
    Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив’язали б історію слов’ян до історії Московського царства та імперії Романових.

    З цією метою у наукове середовище вносяться ідеї про споконвічну бездержавність східних слов’ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов’ян єдиного об’єднуючого центру (центру слов’янотворення), про розтягнутість меж слов’янського розселення у бік Поволжя.

    Підкидається ідея поділу у 8-9 ст.н.е. ареалу слов’янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги.

    Згодом, у наукових виданнях, набуває розголосу "теорія" трьох давньослов’янських спільнот - західної, південної, східної, які, начебто, шляхом поділу слов’янства за територіальним принципом, виникли у 8-9 ст.н.е.
    01_04_new.jpg
    За міфом, про поділ слов’янства на частини, актуальним ставав наступний міф.

    Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов’язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, не зважаючи на те, що у 10-13 ст.н.е. там проживало не слов’янське (фіно-угорське та інше) населення.
    01_05_new.jpg
    І хоча ідея давньоруської народності у 10-13 ст.н.е. різко суперечила слов’янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.
    01_06_new.jpg
    Нові міфи беззастережно заполонили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, активно пропагувались засобами масової інформації.
    01_07_new.jpg
    Москва наполягала – давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси – це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси – молодші.

    Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70-80 роках ХХ ст.

    Він набув такого вигляду:
    • - давні слов’яни (бездержавні та дикі, до 6-8 ст.н.е.),
    • - східні слов’яни (одна з трьох спільностей у слов’янстві, 9-10 ст.н.е.),
    • - Київська Русь та період феодальної роздробленості (давньоруська народність, 10-13 ст.н.е.),
    • - монголо-татарське нашестя (втрата єдності цією народністю, сер. 13 ст.н.е.),
    • - Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, 14-17 ст.н.е.),
    • - Російська імперія (остаточне об’єднання давньоруської народності, 18 - поч. 20 ст.н.е.),
    • - доба СРСР (слов’яни стають ядром нової радянської спільноти).
    З розпадом у 1991 році СРСР здавалось, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов’янства та України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, найперше у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов’янських, дулібських, роських та українських витоків.

    На жаль, такого не сталось.

    Після розпаду СРСР, карамзінсько-радянська версія історії слов’янства так і не зникла зі сторінок наукових та популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.

    Заради об’єктивності треба зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початків ХХ ст.н.е. Їх намагались здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський.

    Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому, здійснили не вповні вдалі спроби українізувати московські підробки.

    Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України 15-18 ст.н.е. будувалось за документами не українського походження, далеких від об’єктивності та історичної правди: польських, німецьких, литовських, угорських та інших.

    Серед таких документів - магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною - шляхтою, яка боролась з українською владою, давнім слов’янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм (карта Волині-України 1641 р).
    01_08_new.jpg
    У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лишень зміненому до невпізнання стану речей, посиланням на дії самих магнатів та шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їх переписці з орденськими центрами за кордонами України. Це матеріали учасників п’ятої колони, які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.

    Для розуміння цього досить лишень поглянути на мапи України різних європейських картографів 17 ст.н.е. Такі мапи формувались на замовлення впливових західних кіл та відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами (див. статтю "Карти роських земель пізнього середньовіччя: Волинь-Україна 16-17ст.н.е.").

    Разом з тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих та детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була направлена на нищення усього українського, давньослов’янського, на викорінення основ духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців та незрадливого старшинства.

    Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині 18 ст.н.е.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині 18 ст.н.е.) повів орден святого Станіслава.

    Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809-1813 р.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії - нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).

    Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько-волхвівської системи.

    Поряд з цим, почалось формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям.

    До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями, тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відношеннях місцевого населення та влади (карта губернського устрою та етнічних меж українців на початку 20 ст.).
    01_09_new.jpg
    Після буремних подій 1914-1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробовувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський голодомор 1932-1933 років та розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937-1941 років.

    У післявоєнний період, з 1945 року і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям-активістам загрожували виселенням до Сибіру, фізичними катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.

    У 60-80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску органів КПРС та КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли б суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.

    Автори вузівських та шкільних підручників історії СРСР та України повинні були беззастережно витримувати ідеологічні рамки встановлені Москвою. З’явилась і нова форма впливів на археологів та істориків - підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок та досліджень, особливо при виявленні незрозумілих та небажаних для офіційної історії матеріалів.

    На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрямки розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.

    На жаль, за часи незалежності так і не відбулось вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалось позбутися нав’язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов’янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.

    Саме тому, історія держави Україна нині має такий вигляд:
    • - ранні слов’яни (племена, до 5 ст.н.е.)
    • - слов’яни (бездержавні, 5-8 ст.н.е.)
    • - союзи східних слов’ян (перші держави, 9-10 ст.н.е.)
    • - Київська Русь і князівства (давньоруська народність, держава Рюриковичів, князівства, 10-13 ст.н.е.)
    • - Галицько-Волинське князівство, далі держава (початок нового етапу, 13-14 ст.н.е.)
    • - Литовсько-Руський період (поява українців та України, 14-16 ст.н.е.)
    • - Польський період (Україна у складі Речі Посполитої, 16-18 ст.н.е.)
    • - Гетьманщина (частина України у союзі з Москвою, 17-18 ст.н.е.)
    • - Російська та Австрійська імперія (часи панування імперій, 19-поч. 20 ст.н.е.)
    • - УНР (спроба відновлення України, поч. 20 ст.н.е.)
    • - УРСР (радянська республіка, 1922-1991 р.)
    • - Україна незалежна (1991р. і далі).
    Але, чи відповідає ця конфігурація істині? Чи наближається вона хоч трохи до правдивого історичного викладу? Чи ліквідувала вона усі штучні білі плями минулого?

    Варто констатувати, що ні.

    Бо існують питання, на які ця модель, слов’янської та української історії, не дає зрозумілих і чітких відповідей. Ось такі запитання:
    • - що стимулювало появу слов’янства?
    • - де був центр слов’янотворення і як він діяв?
    • - звідки взялись варяги і де їх прабатьківщина?
    • - чому Рюриковичі стали на бік ворогів слов’янства?
    • - ким був для України король-католик Данило, спасителем чи зрадником?
    • - коли і як народилась українська ментальність і продовженням чого вона є?
    • - яка сила протистояла магнатам та шляхті на території України у 16-17 століттях?
    • - чи міг гетьман-єзуїт Богдан-Зиновій Хмельницький щиро любити Україну та бути її правдивим героєм?
    • - чому загарбники України у 18-19 століттях зосередили свої головні удари по носіях давнього українського (рахмано-волхвівського) світогляду?
    Відповіді на такі запитання слід шукати за межами традиційних, карамзінсько-радянських історичних концепцій. Бо такі концепції - наслідок довготривалої боротьби ідейних ворогів слов’янства з рахмано-волхвівською системою просвітлення (арійством).

    Такі концепції обмежені рамками вузько-матеріалістичних поглядів і не можуть дати широкого доступу до розуміння історичного процесу, який мав місце на Землі у попередні 77-80 тисяч років.

    До того ж, за минуле тисячоліття, а особливо за останні три століття, зроблено усе, щоби матеріалів, які засвідчують існування рахмано-волхвівської системи, відомостей про державні утворення на її основі, не залишилось взагалі.

    Проте, такі відомості існують.

    Про це мудро подбали давні Отці, залишивши їх у глибоких підземеллях, пантеонах та підземних ходах, у недоступних для нищення місцях. Ці відомості чекають свого часу і потраплять у руки лишень достойних, тих, хто намагатиметься шанобливо їх зберегти, вивчити та оприлюднити.
    01_10_new.jpg
    Цінними знахідками у такому випадку стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами.

    І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень у словах, неправильного трактування понять, надуманої підміни букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов’янських учителів – Старотців-Рахманів та волхвів.

    Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов’янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов’янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), справжных джерел суспільних процесів, рис слов’янського державного будівництва.
    01_11_new.jpg
    Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" - походу предків на Тибет (про нього у книзі "Велич Дулібії Рось. Суренж").

    "Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями–Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у 23 тис. до н.е.). Відновлення такої відбулось лишень після організованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їх народу у Загір’я-Семиріччя.

    Після завершення походу настав час широкого просвітлення – поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву - слов’яни. Така назва – данина шани давньому учителю, великому Старотцю-Рахману і арію - Славі (Слав’яню).

    З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до 6 ст. до н.е. об’єднання народів, яке обіймало значну територію центрально-східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилось глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.
    01_12_new.jpg
    Частиною цього об’єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об’єднання у 6 ст. до н.е. розпочали війну носії та прихильники темних культів – готи та скоти, а також залучені у похід гали.

    Простір Великої Сукупії – Артанії (Артанія - велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв – Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ’я).

    Для кожного слов’янина найважливішим була – віра у Творця-Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів).
    01_13_new.jpg
    Дотримуючись духовних законів, слов’янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушались незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.

    Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця-Сварога – ось пріоритети слов’янських предків у яві.

    До того ж слов’янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакібитіє) – дорога до вічності.
    01_14_new.jpg
    Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовно рости, бути слов’янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням.

    Слов’яни були переконані - виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно.

    Звідси важливий для кожного слов’янина, а далі українця, висновок – людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, противитись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.

    Саме такі духовні позиції відстоювали народи Великої Сукупії – Артанії, у 6 ст. до н.е.-1 ст. до н.е., у час, коли землі цих народів стали ареною жорстокої боротьби з ідейними ворогами, агресивними носіями одинської чорної магії та окультизму.

    У 564 р. до н.е., готи, скоти та гали, зруйнувавши священну для Старотців-Рахманів Арту, вирішили перетворити слов’ян Сукупії-Артанії на своїх рабів.

    На таку зухвалу акцію просвітлені народи Євразії, до яких звернулись Отці Першої Трояні, відповіли карпатським та сарматським походами, а далі війнами у Карпатах та на Дніпрі, коло Вісли та на Рейні.
    01_15_new.jpg
    Вороги були поставлені на належне їм місце, а їхні темні окультні жреці (маги) змушені були тікати до Скандинавії та за Рейн.

    Після періоду воєн, на землях Великої Сукупії розпочалось масштабне розселення учасників карпатського та сарматського походів - вихідців з Малої Азії та Кавказького регіону. Відбувалось формування нового союзу просвітлених народів, для якого потрібно було створити новий духовний та адміністративний центр, на місці Арти.
    01_16_new.jpg
    Такий постав, через декілька століть, але вже під іншою духовною назвою - Соуренж (Суренж). Паралельно розгорнулось будівництво паланкової системи захисту Соуренжа (такої не було у Арти). Система отримала назву Роксолань, а у її формуванні взяли участь елітні війська з закавказької Арти, мужні роксолани - вишколена охорона тамтешньої Трояні.

    Оновлений слов’янський союз отримав і нову та особливу духовну назву – Дулібія. Адже давнє слово ДУЛЄБЪ, як абревіатура, означає "дар у любові є братній", і вказує на духовне братство усіх просвітлених у слов’янському союзі.
    01_17_new.jpg
    Зростання Дулібії того періоду співпадає з вивищенням Римської імперії, яка повернула свої погляди на Балкани. Протистояння з Римом стане знаковим для Дулібського союзу та набуде особливої гостроти у карпатських війнах та війнах у гирлі Дунаю, де римські війська зазнають відчутних поразок.

    Століттями пізніше, протистояння з Дулібією закінчиться для Риму його державним падінням. Справа буде завершена силами азійських гунів, союзників Дулібії, яким слов’яни побудують табір у верхів’ях Вісли та нададуть економічну допомогу.
    01_18_new.jpg
    Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

    Імператор Костянтин, а далі й інші імператори, прикладуть усіх можливих зусиль, щоби мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься поруйнувати зв’язки осередків просвітництва на землях Візантії зі Старотцями-Рахманами Соуренжа та рахмано-волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, та протиставить таку Соуренжу (на фото внизу - давня пластина з гербом Соуренжа).
    01_18_1_new.jpg
    Для нової візантійської церкви будуватимуться великі та пишні храми, для неї складатимуться особливі літургії, збільшуватиметься кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів та встановлюватиме нові дати святкувань.

    Залежний від імператорів церковний клір з часом утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства.

    Нова імперська еліта Візантії, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців-Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

    Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов’ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі й внутрішніх, як то у яхів-полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців-аріїв. 01_19_new.jpg
    У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги - булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.
    01_20_new.jpg
    Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п’яту колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

    Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст.н.е., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.

    Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) - на заході, поляни (степовики) - на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою вивищитись серед слов’янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

    Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі яги).

    Варяги у 8-9 ст.н.е. - це велика частина чоловічого населення яхів (в основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.
    01_21_new.jpg
    У той же період до війни з Дулібією долучаються і франко-германські королівства. Їх володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на слов’ян і зі скандинавськими вікінгами.

    Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст.н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

    Наступна акція, але вже sз застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста.

    Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов’янського союзу, Перша Троянь та Старотці-Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії.

    Після цих змін союз слов’янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих Ь/великих.
    01_22_new.jpg
    Керівництво Росі у середині 9 ст.н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з бусової сім’ї Рюриком на приборкання варягів та західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов’янського світогляду і духовно падає.

    Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.

    І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907 р.н.е.).

    Тоді ж у складі Першої Трояні з’являється і особлива постать Старотця-Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.
    01_23_new.jpg
    Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев’яних дощечках. Металеві пластини ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев’яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу.

    Так з’являється твір, який нині носить назву "Велесова книга".

    Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст.н.е. неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.

    Імітуючи прихильність до слов’янського світогляду, Ольга підтримує контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її чоловіка.

    Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав по волі Першої Трояні сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.
    01_24_new.jpg
    Діяльність Ольги має важкі наслідки.

    У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир, отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

    Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить.

    Проте, Київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити бодай значної частини роських земель та подолати владу Трояні та буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов’янські землі.
    01_25_new.jpg
    Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р.н.е.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім’ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ).

    До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, особливо на фіно-угорських землях. Тут немає слов’янського населення (яке вважає їх зрадниками слов’янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

    Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров’я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ.

    У другій половині 12 ст.н.е. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно-угорського населення, поряд з варяжськими загонами та місцевими мосхами.

    Тут, у 1157 р.н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде проголошене Володимиро-Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов’янами та Роською державою.

    Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичами після таких варварських нападів будуть вивезені численні храмові речі та старі роські літописи.
    01_25_1_new.jpg
    Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12-13 ст.н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

    У 1237-1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із сім’ї Рюриковичів - Олександр (Невський).

    Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно-угрів, варягів, мосхів, венедів) та численних прикаспійських яхів (татар), об’єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варяжської).

    За намовляннями Рюриковичів, яхи-татари підуть у 1240 році на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор’ям до Волги.
    01_26_new.jpg
    Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталось на Поволжі).

    У цей же час на Прикарпатті рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило. Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він, згодом, вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

    Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.

    Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу.

    За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.

    Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько-волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

    У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу - Золоту Орду.
    01_27_new.jpg
    Перша Роська Троянь та роські князі Волині, у другій половині 13 – першій половині 14 ст.н.е., прикладають усіх можливих зусиль аби очистити усі роські землі від татарських загонів та місцевих прислужників хана.

    На Волинь з’їжджаються Старотці-Рахмани і волхви з усіх поруйнованих ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано-волхвівські центри, число яких зростає у декілька разів. Починається реформування держави.

    У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських земель – Волинь-Україна, а далі просто - Україна. Ця назва говорить, що дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі.

    Українська еліта Волині-України у 14 столітті намагається якнайшвидше відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну військову базу, яка би протистояла поволжським яхам-татарам, та носила духовну назву – Січ (Світло Ірію чисте).

    Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів-татар. У битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки і яхи відступають далеко за Дніпро.

    У 15-16 століттях Волинь-Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.
    01_28_new.jpg
    У Причорномор’я посилається буджакська орда (яхи-татари), яка значний час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села.
    Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сараю, поширює владу Московського царства на сусідні князівства-улуси та уважно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.
    01_29_new.jpg
    У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

    Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов’янські землі та перетворити назву слов’янської держави Рось на Русь.

    Для реалізації планів на початках 16 ст.н.е. московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині (див. "Битва під Оршею 1514 року").

    Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

    Це населення, надалі шляхта (від слова "ях"), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

    Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об’єднує зрадників слов’янської віри (прояхівський елемент, шляхту).
    01_28_1_new.jpg
    Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

    Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії, приводять у 16-17 ст.н.е. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій.

    Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави, здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської ідеології.

    Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади.

    Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями) та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

    Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана. Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.

    Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились військові сили магнатів Верхнього Подністров’я. Тому армія вторгнення мала складати до 150 тисяч осіб.

    Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.
    01_31_new.jpg
    Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного із старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

    Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.

    Через півтори тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

    Від несподіваного повороту подій король із залишками армії поспішно тікає до Збаража, де по декількох місяцях сидіння, просить Богуна зняти осаду і відпустити його, зобов’язуючись більше не ступати на українську землю.

    Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

    Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі (внизу карта військових дій Богуна 1651 року під Берестечком, Мізочем, Збаражем, Сквирою, Зборовим).
    01_31_1_new.jpg
    Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 ст.н.е., які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому.

    Фіктивна державотворча діяльність Зиновія Хмельницького, шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож, якому Москва (вдячність за сепаратну Переяславську угоду) приписала великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

    Нині ж перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.

    Приклався до роздування цього міфу і Йосип Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, що була названа орденом Богдана Хмельницького (трьох степенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

    За цією хвалебністю залишились у невідомості справжні герої тогочасної України – Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролась проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького (внизу - картина І. Глазунова "Вечная Россия (Сто веков)" з портретом Хмельницького, як видатного діяча Російської імперії).
    01_28_2_new.jpg
    Негативну роль у тому часі зіграли й ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Частина такого духовенства визнала владу папи, інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, врешті-решт, призвела до непоправимих втрат у колі вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

    Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України.

    Україна увійшла в новий період Руїни – нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців-Рахманів та волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

    До того ж, на українську спадщину у цей час кладе око новий московський цар Петро І.

    Участь у подіях періоду Полтавської битви (1709 року), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку - перейменування Московського царства у Російську імперію (остаточно у 1721 р.н.е.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави - Рось.

    Одночасно на заході яхівська верхівка Речі Посполитої, полишаючи український народ духовної еліти, намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.

    Відразу ж після трьох розподілів Польщі у 1772, 1793, 1795 роках, подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.
    01_33_new.jpg
    Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

    З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917-1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.

    Проте і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

    Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно-визвольним рухом 1946-1953 років (бандерівцями), Сталін у 1947 році ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).
    01_34_new.jpg
    Постанова дозволяє силам НКВД руйнувати, трощити, засипати тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків - давніх схованок цінних артефактів з історії слов’янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України.

    Постанова узаконює варварське відношення до усієї історичної спадщини українського народу.

    У 50-80 роках ХХ століття впроваджуються нові заборони у системі освіти. Вони торкаються діяльності українських істориків та археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР.

    За виконанням заборон пильно слідкують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.
    01_33_1_new.jpg
    Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти 1-9 ст.н.е. штучно омолоджуються. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов’янські знахідки представляються надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

    У період хрущовської "відлиги", через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажають хоч якось розібратись з подіями 16-17 століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

    Так формується вихолощена "українська" історія, яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу, принципів формування давніх слов’янських державностей, основ українського світогляду та давньої віри предків.

    Бо така "історія" формувалась у столицях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.

    То якою ж насправді була історія України?

    Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

    Відповіді, на такі запитання дуже прості та однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження.

    Особлива роль в історії українського народу належала великій, духовній, рахмано-волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, яке підтримувало дух предковічної самоідентичності слов’ян та українців.
    01_35_new.jpg
    Руйнування такої системи у 18 ст.н.е. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, про давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам.

    Проте, чи буде так завжди?

    Про відродження духовної системи на давніх слов’янських землях натякає "Велесова книга", інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю.

    Але для відродження основ предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов’янських та українських подвижників та героїв.
    01_36_new.jpg
    Маємо усвідомлено відмовитись від імперських та ворожих міфів, очистити пам’ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду, намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

    Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

    Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:
    • - Велика Сукупія - Артанія зі столицею у Арті (10-6 ст.до н.е.)
    • - напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.)
    • - карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. 6 – 4 ст. до н.е.)
    • - реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи (3-2 ст. до н.е.)
    • - побудова міцного духовного центру на місці Арти - Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський ( 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)
    • - зміцнення Дулібії, побудова союзу слов’ян з гунами (2 – 6 ст.н.е.)
    • - зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами-полянами (7 - 8 ст.н.е.)
    • - атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії в Рось ( поч. 9 ст.н.е.)
    • - Рось у кільці ворогів, варяжська проблема ( сер. 9 – сер. 10 ст.н.е.)
    • - зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа 10 -11 ст.н.е.)
    • - війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (11 – 12 ст.н.е.)
    • - татарсько-яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст.н.е.)
    • - війна Трояні та волинсько-роських князів у союзі з Литвою проти яхів-татарів (сер.13 - сер. 14 ст.н.е.)
    • - реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави в Волинь-Україну (14-15 ст.н.е.)
    • - побудова волинськими князями Запорізької Січі (кін. 14 – 15 ст.н.е.)
    • - розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (16 – сер 17 ст.н.е.)
    • - війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. 17 – поч. 18 ст.н.е.)
    • - окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано-волхвівської системи (поч. 18 – кінець 18 ст.н.е.)
    • - поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець 18 ст.н.е. – поч. 20 ст.н.е.)
    • - спроба відновлення української державності, УНР (1917-1919 р.)
    • - захоплення України більшовиками (1918-1921 р.)
    • - Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922 – 1991 р.)
    • - незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).
    І хоча справжній літопис української історії ще не написаний, але його контури проступають у представленій вище моделі.

    Варто лишень спробувати відшукати правдиві та давні літописи Старотців-Рахманів та ті численні докази, які духовні Отці полишили нам у надійних місцях.

    А для цього варто побачити ті духовні знаки, які славні Отці залишили нам, та зрозуміти їх сенс.

    Бо час уже настав!

    + + +
    Ілюстрована стаття з сайту - uamodna.com
  14. Українська віра, український світогляд, українська історія, українська мова та абетка не дають спокою багатьом недоброзичливцям з-за меж України. Вони настирно хочуть нас «удосконалити», привести до потрібних їм «уніфікованих стандартів». Чому?

    Бо насправді вони бажають іншого. Вони хочуть нашої залежності, слухняної рабської поведінки, вторинності у всьому. Вони намагаються духовно управляти нами, прикриваючись Богом, якого самі не відають.

    Шлях до цього простий – позбавити український народ прадавньої віри, глибинних сакральних знань, заповітів предків! Так вони робили у 16-18 століттях, так вони роблять нині!

    Ці особи знають — наш світогляд, предковічні знання Бога та його Законів, православний світогляд, який дарований Творцем нашим предкам, оберігають Україну та її волю!

    Тому після атаки на українську абетку, лукаві ідеологи взялись за православний календар та його сакральну основу – свято Різдва. Про приховану лукавість завзятих ініціаторів йдеться у статті нижче…





    УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР – СВІТЛА СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

    Дискусія, яка останнім часом стимульована з-за кордону, стосується надуманого питання корегування православного церковного календаря та святкування Різдва не 7 січня, а 25 грудня.

    [​IMG]

    Рис.1 ДІДУХ – давній православний символ Світлого Ірію

    Це аргументується якоюсь «терміновою» необхідністю приведення православних свят до «загальноєвропейських» та «планетарних» стандартів, тобто до католицьких та протестантських вимог.

    Ініціатори користуються необізнаністю громадськості України стосовно існування давньої сакральної основи православного календаря, що передана слов’янам та українцям Творцем та Правою (керівним сонмом Всесвіту), як і особливим значенням такої для формування української ментальності і українського державотворення (Права, Ява, Нава як основа давнього православ'я )

    Тому з впевненістю можна сказати: не буде цієї основи – не буде Української держави!

    Мало кому в Україні відомо, що давній православний календар, хоч у деформованому нині стані, усе ж має цю сакральну основу. Бо саме вона допомагала слов’янським та українським предкам берегти віру у Творця та Праву протягом десятків тисяч років!!! (Війни проти слов'янського світогляду ).

    Проте ідеї подальшої «модифікації» православного календаря, підкинуті лукавими недоброзичливцями, ведуть лишень до одного – повної руйнації сакральної основи та відмови українців від даного Творцем!

    Чому?

    [​IMG]

    Рис.2 Давня пластина з велесовичним православним написом «Се БОГ СВАРОГ і є Отець наш!»

    Бо саме він, цей давній сакральний православний календар, встановлював дати Колядно-Різдвяного циклу, які є визначальними у питанні підтримки животворним духом наших душ! Саме він поєднував ці дати з головними астрономічними подіями, з рухом Землі навколо Сонця, що допомагало чітко розуміти означені Творцем дати найвеличніших подій пов’язаних з таким процесом!

    Саме через це Різдво було святом величі Творця (Отця Господа-Сварога-Інтри-Сваота), днем молитовної подяки Творцю за духовну підтримку, за опіку над Землею та людством, за любов до людей!

    Тисячоліттями, кожному з давніх православних було відомо, у день православного Різдва народжувалось Коло Року - нова Програма духовної підтримки на новий річний цикл Землі. А земляни дякували Творцю за його щедрість та милість у цей Час!

    Християнські теологи неодноразово намагались визначити дату народження Сина Божого, але так і не змогли зробити це, як і чітко та ґрунтовно довести дату 25 грудня.

    Тому 25 грудня є датою мирською, придуманою релігійними догматиками, не сакральною, виведеною штучно, такою, що порушує Божий план духовної підтримки людей на Землі.

    До того ж ця дата припадає на Різдвяний Піст, який завжди починався в зимове Сонцестояння (з 21 грудня). Цей Піст вимагав від православних стриманості, побожності, поміркованості та поваги до старого Кола Року, яке відходило.

    Саме входженням у Піст віруючі починали готувались до Святвечора (6 січня) та радісного свята Різдва Кола нового Року (7 січня), глибоко духовно очищаючись та молячись.

    Звідси напрошується висновок.

    1. «Загальноєвропейський» та «планетарний» день святкування Різдва Ісуса Хреста, 25 грудня за григоріанським календарем, не має обґрунтованої сакральної основи. Він оголошений у день який не є днем народження Сина Божого!
    2. Тисячолітнє православне Різдво є святом Творця та Прави, святом народження нової річної Програми духовної підтримки землян і всього живого на планеті. Так встановив Творець!

    [​IMG]

    Рис.3 Календар Коло Року (аркуш 1) — астрономічна сакральна основа православних свят року

    Проте, щоб зрозуміти значення Різдва Кола нового Року, маємо розуміти увесь механізм побудови сакрального православного слов’янського календаря, яким він був завжди, як суто астрономічного календаря!

    Коло Року не прив’язане до будь яких мирських календарів (юліанського чи григоріанського), які відштовхуються від штучної дати (1 січня) і мають проблему узгодженості кількості діб у році (365, 24219), що вимагає постійного корегування календаря.

    Натомість, в основу православного Кола Року покладено час одного оберту Землі навколо Сонця, та пов’язаних з цим планетарних астрономічних подій — Сонцестоянь та Рівнодень.

    Саме це надає Колу Року певної універсальності, яка нівелює незначні часові розходження і не потребує точності подій в годинах і хвилинах. Головним мірилом календаря є день (світловий день, день події).

    Сонцестояння та Рівнодення ділить оберт Землі навколо Сонця на 4 відтинки — чверті.

    Саме до цих відтинків прив’язані чверті Кола Року православного календаря, з відступом у 16 днів (16 — сакральне число). За ці дні люди мають підготуватись до свят, таких як Різдво!

    Відправною астрономічною точкою у Колі Року є початок зимового Сонцестояння (21 грудня), що дає можливість визначити дату кінця Кола Року (6 січня) та початку нового Кола Року (7 січня).

    Саме 16 днів дистанції між астрономічною та календарною чвертями є днями Різдвяного Посту, який завершується подією яка носить назву Святвечір (6 січня).

    Різдвяний Піст - це молитовний час сакрального спілкування з Небом, з Правою та Творцем. У давніх православних українців порушення такого Посту вважалось наругою над Правою та Творцем і великим гріхом!

    Святвечір — це святкова вечеря, проводи старого Кола Року усією родиною, де сакральним елементом є встановлення Дідуха – уквітчаного плетеного житнього снопа — символу Світлого Ірію! (ДІДУХ – ДІДА ДУХ. | Родовід )

    Під час вечері родина обрядово і молитовно поминала своїх родичів, душі яких перейшли у Праву…

    [​IMG]

    Рис.4 Календар Коло Року (аркуш 2) — список головних свят і постів у православному році

    А як же 1 січня, зустріч нового року?

    Святкування нового року 1-го січня ініційовано у царські часи Петром І, який був відвертим прихильником європейського масонства та окультизму. Саме таке святкування використовувалась ворогами православ’я для руйнування календаря давніх православних свят.

    Тому учасники дійства в ніч з 31 грудня на 1 січня, свідомого чи не свідомого, нехтують Законом Божим, що суттєво зменшує рівень надходження животворних сил у новому році. Бо саме таке "новорічне" дійство є запереченням молитовного спілкування з Творцем і Правою, неповагою до сакральності Різдвяного Посту.

    До того ж, сам хід заходів має усі ознаки окультних практик та магічних дій які відбуваються вночі (ялинка, хороводи, Дід Мороз, Снігуронька, пиятика та об’їдання у Піст). До того ж вони особливо сприяють ураженню духовності дітей та молоді, які з подачі старших стають несвідомими донорами антисвіту (темних істот та духів — Сім правил Прави  ::  «Рівне-Суренж» ).

    Ініціюється духовне опускання людей та поява хронічних недугів (недухів), які дадуть про себе знати згодом, соматичними хворобами.

    «Традицію» новорічних «свят» 1-го січня прийняла не тільки Європа та царська Росія. Її активно підхопили країни Америки, Австралії, Азії та Африки, як і СРСР.

    Нині пишні святкування нового року, саме 1 січня, охопили майже усі країни планети. А Москва зробила такі новорічні дійства частиною ідеології «русского мира», днями п'яних гулянь та нічних салютів.

    Більшість учасників таких святкувань навіть не знають про можливі наслідки своїх вчинків, бо не відають про небезпеку духовного спустошення та можливу розплату!

    Натомість, наші предки знали — час веселощів та свят, як час подяки Творцю та Праві, наступає тільки з 7січня!

    Вони розуміли - уся перша чверть Кола Року це низка свят, які сприяють зміцненню та посиленню нової Програми Кола Року, а далі її передачі у мир Землі. Бо таким є Закон Творця! (Коляда: як зустрічали предки Святвечір та Різдво? | Родовід )

    Саме тому 14 січня стаються оглядини Програми Кола Року Вишніми Силами! А на Водохрище (19-21 січня) вона, ця Програма, охрещується Творцем.

    [​IMG]

    Рис.5 Початок святкування Водохреща відбувається біля відкритих джерел, водойм, колодязів

    У цей час усі земні води, ті що мають контакт з землею – у річках, колодязях, джерелах, отримують цілющі властивості! Вода стає освяченою!

    Згодом наступає Стрітення (15 лютого) – день коли Творець благословляє у Праві Програму Кола року та готує її до впровадження у Мир Землі (СВЯТО СТРІТЕННЯ – СВЯТО ЖИТТЯ! | Родовід ).

    Земляни отримують благодать цієї Програми у світлі дні Паски, у перший недільний день після Рівнодення (21 березня). Такий недільний день припадає на період з 22 до 28 березня.

    Цей день зветься і Великоднем (Як предки святкували Великдень | Родовід ). Бо у цей час православні, споживаючи паску та крашанки, причащаються і приймають енергію Програми нового Кола Року, дану людям Творцем.

    [​IMG]

    Рис.6 Паска (святковий хліб ) — символ Творця. Крашанки та писанки – символ життя

    Завершується перша чверть Кола року святом Благовіщення (16 день після Рівнодення), коли Творець благословляє Програму Кола Року у Мирі Землі (мирі людей).

    Так минає перша чверть Кола Року, коли кожний з вірних отримує духовну підтримку (кормління) по заслугам своїм.

    Для чого ми так детально описали порядок головних давніх православних свят саме для першої чверті Кола Року?

    Тому, що ці свята в українській та слов’янській традиції збереглись найбільш повно. Виключенням можна вважати дату Великодня, яка нині не в числі, що змінює сакральну силу такої події.

    Оглянувши сакральний православний календар (посилання на скачування якісних копій у кінці статті), варто знати, що у ньому показано не більше двох десятків головних свят першого порядку. Натомість, характеризуючи кожну чверть Кола Року, можна виділити головні їх сакральні особливості:

    Перша чверть – свята Творця, свята Різдва Програми Кола Року, хрещення Програми, благословління та передача її у мир Землі;

    Друга чверть – свята Сарства Сарств, Вишніх Отців та Духів Прави, Рахманські свята, свята Трояні земної;

    Третя чверть – свята очищення та спасіння Миру Землі Хрестом Отця Господа, свята Покрови Божої Матері у Мирі,

    Четверта чверть – свята нерукотворного образу Хреста, початок відходу Кола Року, проводи Кола року на Святвечір.

    Якщо проаналізувати сакральний православний календар Кола Року то стає очевидним – кожна чверть Кола Року має глибокий сакральний смисл для усієї Прави.

    Проте Колядний цикл, у всьому календарі, є особливим. Бо це свята самого Творця, це момент зародження, укріплення та передачі у мир духовної сили, власне духовного кормління, енергії Творця! Це прояв любові Творця до людей на Землі (Права, Ява, Нава як основа давнього православ'я ).

    То чи маємо право відмовлятись від Божої ласки?

    [​IMG]

    Рис.7 Стародавній символ Трійці велесовицею (Син в Отці і в Дусі Святому — ОСД), або КОН – Кормління Отцем Небесним світлих душ

    Оцінюючи з таких позицій ідею перенесення Різдва з 7 січня на 25 грудня можна сказати наступне:

    — її ініціатори мають на меті руйнування основ Колядного циклу та власне сакрального православного календаря українців;

    — у українців немає морального та духовного права йти проти волі Творця та тисячолітніх заповітів Предків;

    — руйнування сакральної основи православного календаря поставить питання що до спроможності існування українців та держави Україна.

    [​IMG]

    Рис.8 Українське начало у глибокому шануванні Творця та тих православних свят, які він нам дарував

    Як і у випадку з підкинутою ззовні ідеєю запровадження латиниці замість сакрального українського письма, маємо справу з черговим блудом, направленим на руйнування того, чого не маємо права чіпати! (Українська абетка - безцінна сакральна спадщина тисячоліть )

    У 16-18 століттях, магнати та гетьмани, зрадливі священники, що пішли за Ватіканом та Москвою, намагаючись отримати незаслужену владу та швидко збагатитись, полишили українців розуміння Прави та високих духовних знань.

    Вони зруйнували православну Рахмано-волхвівську систему, а згодом і державу Україну! (Таємниці історії України )

    Невже нині хочемо такого самого для нас?

    Переконані, що ні!

    То чому бездумно хапаємось за чужинське і підступне?

    Чому нехтуємо Законом Творця?

    Чому приймаємо лукавий блуд!?

    Українці, думайте!



    + + +

    По матеріалах з інтернету - Український православний календар – світла спадщина предків

    Скачати календар Коло Року у хорошій якості з файлообмінника:

    Коло Року (аркуш 1) - https://d.radikal.ru/d40/1812/13/13213c877e4c.jpg

    Коло Року (аркуш 2) - https://b.radikal.ru/b31/1812/f8/09ddcb65e9a9.jpg
    Nagorny подобається це.
  15. Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2015-2016)
    Берестечко. Битва за Україну (частина 1).mp4_snapshot_00.40.jpg
    Жанр: історичний, навчальний, трагедія, біографічний, документальний
    Країна: Україна

    Телеканал / кіностудія: Фільм студії "Родовід"
    Режисер: За задумом П.С. Опанасюка

    Сюжет:

    Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2015) фільм перший

    Сюжет 1частини:
    Загадки української історії… Що ми знаємо про найбільшу битву 17 століття у Європі, битву під Берестечком? Чому європейська армія Яна ІІ Казимира у 1651 році направила свій головний удар на Волинь? Хто такий Іван Богун і чому він очолював українське військо? Хто переміг у грандіозній битві та де і як вона завершилась? Якою була українська держава 17 століття у відстоюванні свого православного світогляду та державної незалежності?

    Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2016) фільм другий

    Сюжет 2 частини:
    Події літа-осені 1651 року… Чому магнати намагались продовжити розпочату Яном ІІ Казимиром війну проти України? Хто привів європейське військо у Збаразьку фортецю? Як були розбиті магнатські війська під Сквирою та Зборовим? Чому не вдався замах на Івана Богуна? Які наслідки для України мала військова кампанія 1651 року?

    Можна скачати на гуртом.JPG тут.